Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 103

– Першим усе-таки піду я, – сказав Роберт. – Я знайшов унизу глибоку западину, де можуть заховатися всі, хто спуститься за мною.

Невдовзі мотузок сіпнувся – це означало, що хлопчик дістався низу. Гленарван і Елен зробили крок до краю бескиду, за ними спустилися молодий капітан та Мері Ґрант. Уже за п’ять хвилин усі втікачі зібралися в тимчасовому притулку, а потім швидко рушили вузьким вибалком углиб гірського масиву. Зараз вони йшли навмання, намагаючись відійти якнайдалі від страшного місця, та головне – вони були вільні!

Близько п’ятої години ранку хмари на небі набули кольору рожевого мармуру, на вершинах гір поступово танув туман. Долати крутосхили ставало дедалі важче, але треба було поспішати: от-от мало зійти сонце. Гленарван майже ніс на руках леді Елен, Мері спиралася на руку Джона Манґлса. Роберт і обидва матроси йшли позаду.

Вони не знали, куди йдуть. Рухаючись увесь час на схід, вони невдовзі досягли висоти п’ятисот футів над рівнем озера, де їх огорнули хмари холодного туману. Попереду вимальовувалися нечіткі контури гірських хребтів.

Перші промені сонця осяяли землю – і зненацька в повітрі пролунало страхітливе виття сотень глоток. Воно лунало з фортеці маорі. На той час і туман майже розвіявся, тож утікачі виразно побачили величезний натовп біснуватих тубільців. Після марних спроб спуститися з кручі, над якою стояло святилище, все плем’я метнулося до виходу з фортеці – мерщій наздоганяти своїх в’язнів.

9

Табу

Коли натовп дикунів наближався до підніжжя гори, утікачі вже досягли вершини й на мить зупинилися, щоб відсапнути й вирішити, як збити тубільців із пантелику. Зараз орда переслідувачів затрималася лише приблизно на п’ятсот футів нижче від них, тому кожна хвилина була на вагу.

– Хутчіше! – гукнув Гленарван. – Інакше нам відріжуть шлях!

– Не варто поспішати, Гленарване, – несподівано мовив Макнабс. – Гляньте!

Справді, тубільці чомусь повелися дивно. Погоня раптом припинилася біля підніжжя гори, а вже наступної миті натовп відринув назад, мов та хвиля, що розбилась об гранітну скелю. Нараз у Джона Манґлса вихопився крик, аж усі обернулися до нього:

– Могила Кара-Тете! Еге ж, його несли саме сюди…

Футів за п’ятдесят вище над утікачами, на краю невеликого майданчика, височів гострокіл із різьбленими статуями. Видершись уступами, Гленарван та його супутники опинилися перед самою могилою. Лорд хотів був увійти всередину огорожі, але, здригнувшись, відсахнувся:

– Там якийсь дикун!

– У могилі? – здивувався майор. – Не може бути!

Проте там таки й справді сидів якийсь маорі, закутаний у довгий плащ із форміуму. Тубілець безтурботно й незворушно гриз собі нишком морський сухар, а потім, помітивши Гленарвана, чистою англійською люб’язно запропонував:

– Сідайте, дорогий лорде! Саме час перекусити.

Почувши голос Паганеля, всі кинулися обіймати географа, але Гленарван нагадав друзям:

– Небезпека ще не минула – внизу тубільці!

– Ці бовдури-дикуни? Та подивіться лишень на них. – Паганель підійшов до краю майданчика. Маорі як і раніше стовбичили коло підгір’я, несамовито галасуючи та потрясаючи зброєю.