Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 102

Спливала остання для бранців тривожна ніч, наближався світанок. На небі не було ні місяця, ні зірок, тільки зрідка зривався вітер. Він роздмухував напівзгасле багаття вартівників, і відсвіти полум’я малювали химерні тіні на стінах хатини, в якій цієї ночі в’язні не склепили повік.

Несподівано увагу майора привернуло ледь чутне шарудіння, що долинало від задньої стіни хатини. Макнабс припав вухом до глиняної підлоги – звук посилився. Хтось – людина чи тварина – рив землю. Невдовзі посипалися дрібні камінці. Може, який звір риє собі лігво?

– А от ми зараз усе і з’ясуємо, – прошепотів майор.

Удвох із Джоном Манґлсом вони знайшли по гострій каменюці й собі спробували пошкребти підлогу. Малреді, лежачи на підлозі й ледь піднявши циновку, стежив за тубільцями коло багаття. Земля виявилася крихкою і сипкою, під нею лежав крем’янистий туф, отож рити виявилося неважко і яма швидко глибшала. За якихось півгодини біля задньої стіни вона вже була близько трьох футів завглибшки. Тепер шарудіння чулося зовсім близько: від невідомого землекопа їх відокремлював тільки тонкий шар землі. Раптом майор різко відсмикнув руку – він зачепив якесь гостре знаряддя. Це було лезо ножа, що висунулося з землі, і Джон Манґлс миттєвим рухом перехопив тонку руку, яка його тримала. Це була рука білошкірої дитини!

– Це ти, Роберте? – видихнув Гленарван.

– Еге ж, це я, – долинув із глибини голос юного Ґранта. – Тихіше! Стежте за дикунами довкола.

– Усе гаразд, – обернувшись, прошепотів Малреді, – тільки четверо на варті, решта поснули.

В одну мить отвір було розширено і Роберта схопили в обійми сестра та леді Елен. Стан хлопця був обмотаний довгим мотузком.

– Як тобі вдалося вислизнути?!

– Сам не знаю. Випадково. Коли після пострілу зчинилася метушня, я вибрався з селища і сховався в чагарнику на горі. Поки всі були на похороні, я оглянув той бік фортеці, де стоїть святилище, і побачив, що зможу дістатися вас. Я поцупив у якійсь хижі оцей ніж та мотузку і видерся нагору, чіпляючись то за жмутки трави, то за гілля кущів. Мені пощастило – в скелі, на якій стоїть в’язниця, трохи нижче є такий собі грот, і, щоб добутися до вас, довелося прокопати всього кілька футів землі. Ходімо ж швидше!

– А Паганель? – спитав лорд Гленарван. – Хіба ви не разом утекли?

– Ні, сер. Я його не бачив, – розгублено відповів хлопчик.

– Хай би де був зараз Паганель, – зауважив майор, – його становище навряд чи більш небезпечне, ніж наше. Ходімо мерщій, треба поспішати!

Один по одному полонені пробралися через вузький прохід і опинилися в гроті. Перше ніж покинути святилище, Джон Манґлс прикрив отвір біля задньої стіни циновкою, щоб підкоп не можна було помітити відразу.

Далі треба було спуститися до самого підніжжя урвища. Для цього один кінець мотузка прив’язали до виступу скелі, а другий скинули додолу. Перше ніж спускатися, Джон випробував тубільний виріб.