Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 101

Нарешті з’явився Кай-Куму, оточений маорійською знаттю. Він зійшов на земляний насип у самому центрі фортеці. Тубільці стали натовпом за кілька сажнів позаду; за знаком вождя один із воїнів пішов до святилища.

– Пам’ятай мої слова, – прошепотіла леді Елен, обіймаючи чоловіка.

Вона не встигла закінчити: циновка відкинулася й полонених повели до насипу. Кай-Куму привселюдно спитав Гленарвана:

– Це ти вбив Кара-Тете?

– Так!

– Завтра на світанні ти помреш.

Його слова заглушив галас – крізь натовп пробирався воїн-посланець. Вождь звернувся до нього англійською; він хотів, щоб і полонені знали, про що йдеться:

– Ти прибув із країни білих? Чи бачив ти там Тогонга?

– Так, – відповів посланець.

– Він живий?

– Тогонга помер. Англійці розстріляли його.

Отже, долю Гленарвана та його супутників було вирішено.

– Усі ви помрете завтра вдосвіта – така моя воля! – Кай-Куму байдуже відвернувся.

Пролунав сигнал до початку церемонії поховання. Тіло вождя принесли з хатини та поклали на пагорбі – там само, де раніше стояв Кай-Куму. Мрець був пишно вбраний і покритий розкішною циновкою з форміуму. Родичі й друзі Кара-Тете наблизилися до могильного насипу, і повітря оповістилося риданнями та стогонами.

Невдовзі з’явилася молода вдова Кара-Тете. Вона безперервно ридала й голосила. Врешті-решт у страшній розпуці вона, охоплена горем, простяглася біля підніжжя могильного насипу. Цієї миті до неї наблизився Кай-Куму й одним могутнім ударом дубця з’єднав її життя із замогильним життям чоловіка. Така сама доля спіткала й шістьох рабів-маорі, призначених для поминальної трапези канібалізму. Потім почалися ритуальні танці…

Місце для поховання було вибране за межами маорійської фортеці – на вершині невеликої гори Маунганаму. Після того, як трупи Кара-Тете та його дружини усадили на мари, прив’язавши ліанами, і четверо воїнів завдали ті мари собі на плечі, процесія урочисто попрямувала до місця вічного спочинку вождя. Слідом рушило все плем’я, виспівуючи тужливу жалобну пісню, і потроху похоронний спів та журливе голосіння затихли вдалині.

Усипальню Кара-Тете оточував гострокіл із паль, а біля ями, де мали покоїтися тіла вождя та його дружини, було розставлено вирізьблені фігури богів маорі, пофарбовані червоною вохрою. Біля могили разом зі зброєю й одягом небіжчика було складено різну їжу – вважалося, що це все знадобиться вождеві в іншому світі.

Опустивши тіла до ями і наповнивши все навколо новими жалобними зойками, родичі засипали могилу землею впереміш із квітами. Потому процесія повернулася до фортеці. Відтепер ніхто під страхом смертної кари не смів підніматися на Маунганаму – на гору було накладено табу…

Для полонених настала їхня остання ніч.

Святилище однією стіною спиралося на кам’яну скелю, дві з його чотирьох стін ледь нависали над прірвою футів сто завглибшки, тож потрапити всередину будівлі можна було тільки крізь вхідний отвір. Джон Манґлс підняв циновку й перелічив воїнів, що стерегли вхід до святилища: двадцять п’ятеро, на площі навколо палаючого вогнища розташувалися дикуни. Отже, сподіватися на втечу було марно.