Читать «Дізнавач» онлайн - страница 97

Гришко та Вовка давно слухали і пирскали в кулаки. Особливо щодо вбиральні.

Я їм видав по деруну, але наказав — рядном, яким укривалися діти, не втиратися. В крайньому разі облизувати руки аж до ліктя.

Хлопці їли весело, я на них милувався.

Подав голос Довид.

— Мироне, рота закрий. Йди додому чи куди тобі треба. Дякуємо за їжу.

І так сказав, що Мирон аж вивітрився з хати. Портфель, щоправда, хапнув. Не забув. І горло не відпустив.

Довид пішов надвір.

Я за ним.

Він невдягнений і я.

Кажу:

— Чи не за фінкою, га, Довиде?

— Ні. Я її у вбиральні вчора викинув. Хочеш, пошукай у дірці.

— Треба буде — пошукаю. І знайду. І не в таких місцях знаходив. Я руки забруднити не гидую.

— Що зі мною зробиш?

Довид спитав спокійно. Не дивно, що він не переживав. Переляку не було. Хай там що, а переляк я розрізняю.

Я відповів, що робити з ним нічого не маю наміру. Мені тільки треба, щоб він не вважав мене за дурня. Ось моє виняткове прохання і наказ по-доброму. А те, що він на мене з фінкою кинувся, то всяко буває. На мене і Євсей одного разу кидався. З пістолетом. Випивши ми були. Посперечалися через політику.

Довид кивнув.

— Але у нас із тобою, Довиде Срулевичу, не політика. Не вона між нами стала. А стала між нами громадянка Лаєвська Поліна Львівна. Розумний і підступний ворог.

Довид і тут кивнув.

Я продовжив:

— Зараз ми з тобою вмиємося, і все таке інше. Хлопців умиємо. Поїмо. А потім підемо на Десну з дітьми. І Зуселя візьмемо. Нехай усі в Острі бачать, що ми з тобою заодно. А розмову поки відставимо.

Ми з Вовкою і Гришком поуминали все, що притягнув Файда.

Старі до Миронової їжі не доторкнулися. Довид випив чай. Зусель — не знаю чим попоїв. Із-за штори ані звуку не долітало.

Діти зраділи походу на Десну.

Довид залишив Зуселя вдома. Щось сказав йому по-єврейському.

Розташувалися на бережку під вербою. Дітей я тримав у полі зору і постійно гукав, щоб мали совість і не пірнали на глибині.

Довид кидав камінці з берега у воду. Кидав і кидав. Вони робили кола.

Я теж став кидати. Мої летіли далі.

Хлопці помітили гру і висловили бажання влаштувати змагання.

Я не поспішав розпитувати Довида щодо суті справи, яка мене цікавила.

З півгодини тягався з хлопцями на мілині, кидав камінці з різними дитячими примовками.

Довид за нами не стежив. Ліг і, здається, заснув.

Я не перешкоджав. Сон — найкращі ліки. Уві сні людина переноситься від себе самого. Мені й треба було, щоб Довид перенісся, щоб він відвернувся від себе. Якщо таку людину раптово змусити пробудитися, поставити йому запитання, можна добре з’ясувати необхідне.

Я так і зробив.

Довид швидко розплющив очі.

Я не дав йому остаточно повернутися до себе:

— Чому Євсей застрелився? Швидко.

Я використовував свою інтуїцію. Виявилося, правильно. Довид не чекав. Він чекав про Лаєвську. А я йому з іншого кінця. З найбільш для нього болючого.

Він лежав і розповідав просто в небо. Очі його на мене не дивилися.

Після того як Лаєвська 18 травня 1952 року з’явилася в хаті Євсея і викликала його для розмови, Довид запідозрив недобре. Обстановка навколо і почерпнуті з газет і радіо відомості щодо космополітів тримали Довида насторожі.