Читать «Дізнавач» онлайн - страница 96

У сутінках мився. І я теж.

Викрутив насухо Довидові штани. Поки дійшли додому — зовсім обсохли.

Ніч минула, як я припускав, удало. Хлопці тягалися зі мною до останнього, книжку слухати відмовилися, я їм розповідав усно історії з нашої з Євсеєм служби.

Зусель хропів за шторою.

Довид ночував надворі.

Фінку з кишені при мені не діставав. Куди подів її, я не стежив. Не мало значення.

Я твердо знав: уранці розповість правду. Про все.

Уранці прийшов Файда. Ми ще спали. Зусель тільки не хропів. Молитись почав до світанку. Тобто з ночі. Мукав, звичайно, не молився словами, а як виходило у зв’язку з його станом.

Я тихо гукнув йому за шторку, щоб обережніше — хлопців перелякає.

Файда з’явився веселий, оголосив остаточну побудку.

Я розлютився.

— Мироне Шаєвичу, діти спали міцним сном, а від вашого крику прокинулися.

Файда зніяковів, почав пояснювати, що приніс від Сіми гостинці в гарячому вигляді і хотів, щоб учасно встигнути до столу. До того ж пів на восьму ранку і всі вже на робочих місцях у полі чи в установах.

Кажу:

— А ви що ж? Робити вам нічого? Суньку б прислали. Або комсомолок його.

Загальний вигляд Файди остаточно роздратував мене. Сорочка розхристана до пупа. Ремінь затягнутий під животом. Стоїть собі з портфелем, великий начальник. А в портфелі — Сімчине частування.

Я підвівся, незважаючи на те, що фактично голий, підійшов і взяв портфель із рук Файди. Витяг на стіл загорнуті в газету продукти, промаслений папір, запах йде сильний — начебто оладки, деруни на салі. Розгорнув. Так і є. Взяв один, запхав собі в рот.

— Спочатку сам спробую. Раптом ви отруїли. Або Сіма. Або Сунька. Ви ж тут усі мене ненавидите. А я міркую: здохну — нехай. Аби хлопці живі залишилися. Діти — ні до чого. Правильно?

Файда застиг. Потім ручками задриґав. Ґудзики на сорочці в петельки не входили. Як не намагався застебнутися від пупа до горла.

— Михайле Івановичу, що ви кажете… Яка отрута… Безпідставно звинувачуєте. Я від серця. І Сіма теж. І Суня. Отрута…

Мій жарт надто його зачепив. Звичайно, позначився поточний час.

Але переляк Файди наштовхнув мене на нову думку.

— Мироне Шаєвичу, а чого ви вчора не прийшли? Невже Сіма не доповіла, що я у Довида?

— Доповіла. — Файда ґудзика застебнув — через одного. А під горлом так руку і тримав. Не було під горлом ґудзичка. Не було. — Я йшов уже, під самий вечір. Побачив, що ви з Довидом кудись подалися. Здалеку побачив. Не зблизька. Зблизька я б підійшов, хоч привітатися. А здалеку — чого заважати. Я заважати не люблю. Не лізу. Ніколи не лізу. Отож. А ви далеко. Йдете собі і йдете вперед. Я розвернувся і рушив назад додому.

— Уперед-назад бігаєте, як пацан. Чому не гукнули?

Я зберігав спокій і їв стоячи. Сало шкварками прилипло до деруна з усіх боків, і я облизував пальці. Некультурно, але яка культура в даний момент?

Файда почервонів. Махнув рукою — не тією, якою тримався за горло.

— Михайле Івановичу. У вас просто підозрілість. Підозрілість, а не підстави. Робите з мухи слона. Може, я до вбиральні схотів, і не зміг бігти за вами. А потім ви зникли з очей. Бур’ян. Будяки. Колючки різні. Ви з Довидом буквально напролом простували.