Читать «Дізнавач» онлайн - страница 94

Євсей глипнув на мене — сп’яну, звичайно, — і закричав: «Кудись на самий верх? Що він людей баламутить? Що він випитує? Він людей може підвести під статтю».

Я кажу Євсею: «Яку статтю, Ізраїль піде комуністичною дорогою. Це всім відомо. Його імперіалісти не розвернуть. Євреї завжди попереду революції. Всі знають».

Євсей знову мені кричить: «Дурень ти старий, тебе і розвернуть, і завернуть, наче гармошку, ти тільки перднеш! Держава — не для того, щоб відповідальність відчувати, а щоб бути». Я зрозумів так, що євреїв будуть ганяти в союзному масштабі.

Ось такий був єдиний раз протиріччя між Довидом та Євсеєм. Але оскільки до родинного життя це стосунку не мало, Довид уваги не загострив. А зараз розповів мені, щоб показати, як Євсей реагував на єврейське питання. По-радянськи реагував, по-партійному. Правильно.

До смерті Євсея, до його похорону, Довид бачив Лаєвську кілька разів. Випадкові зіткнення на базарі не рахуються.

А рахується таке.

Вона прибігла надвечір до Євсея — Довид саме залишився ночувати. Викликала Євсея з хати надвір і довго з ним розмовляла на підвищених тонах. Коли Євсей повернувся, був увесь червоний і злий.

Я запитав, коли приблизно відбулася зустріч.

Довид швидко відповів, як з листа брав:

— Вісімнадцятого травня п’ятдесят другого року.

Я з несподіванки аж підскочив. День смерті Лілії Горобчик.

— Чому запам’ятав? Швидко відповідати!

Довид злякано промимрив:

— Що ти на мене кричиш? Ти ж не в міліції. Сам сказав. Запам’ятав, тому що в цей день у малого Йоськи був день народження. Народився він вісімнадцятого травня п’ятдесятого року. Я всіх своїх онуків відстежував, як народжуються.

— Далі?

Далі не вийшло. У Довида якась різьба зірвалася. Я вчасно помітив, що він став хитатися й притримав його в безпечному положенні.

В які дурниці людина вірить! Не влазить у нашу дійсність. І в газетах пишуть — а не влазить.

— Гаразд, Довиде. Сіма обід зготувала. Чи вечерю. Поїмо. Буди Зуселя.

Зусель прокинувся сам. Підвівся, пішов до Малчиної могили, постояв хвилину. І рушив у бік потрібного напрямку.

Він ішов, як маяк. Цвинтар великий. Старий. Років за триста багато накопичилося. Скільки тут євреї мешкали, за стільки і утворилося.

У хаті нікого не було. На столі накритий рушником казанок, миски.

Зусель відмовився з порога, похитав головою і поплентався за шторку.

Я зазначив із співчуттям:

— Голодування оголосив? Геть худий, куди ще?

Довид пояснив, що у Табачника кошер, а Сіма не дотримується. Все одним ножем шматує. І сало принесла. І кров з курки до кінця не спускає. Малка старалася. Зусель у ній був упевнений. А за Сімою ходить, пальцем тицяє. Але дарма. Єврейська бабця по сусідству носить йому хліб, сухарі. З водою п’є зі своєї чашки.

— Мені здавалося, що до кінця з глузду з’їхав наш блаженний. А він міркує. Дивно.

Довид розвів руками.

— Ось ти й сало їси, і таке інше. Швидко знову перевчився. Ви ж тут із Зуселем синагогу влаштували. І хлопців учили за книжками.

— А-а-а-а. Не допомогло мені. Тільки гірше стало. Читаю, читаю, — все неправильно в житті робив. Немає сил усвідомлювати.