Читать «Дізнавач» онлайн - страница 92

Довид подивився в бік Зуселя. Той лежав на спині. Дрімав. Козирок стирчав угору. Кашкет навіть не зсунувся — дуже врізався в голову. Замалий. Ніби вріс.

Я показав пальцем на голову Зуселя.

— Не боляче йому? Тисне.

Довид упевнено відповів:

— Не заважає.— Помовчав, озирнувся на всі боки, глипнув на небо, потім на землю під собою.

Я запитав:

— Що ти довкола дивишся? Хто налякав?

Довид усміхнувся. І я подумав, що він прокинувся лише тепер, у дану хвилину. Після Євсея, після Белки, після всього. Обличчя в нього розгладилося. Навіть помолодшало. Наскільки можна. Ясно ж, оманлива видимість, але я зрадів. Йому ще Вовку з Гришком тягти й тягти.

Я підбадьорив:

— Не журись, Довиде Срулевичу. Держава не залишить. Добрі люди допоможуть. Ось Сіма із Сунькою, і сам Файда до тебе з турботою. І Зусель видужує. На світлий шлях виходьте. З утратами, звичайно. Але виходьте. І я під боком. І Любочка. Згоден?

Довид погодився.

Але насилу вимовив:

— Я за Йоською не сумую. Плачу гіркими сльозами, аж задихаюсь. А не сумую. Я після цього хто? Скажи, Мишо.

— Я тобі скажу чесно. Не сумуєш, тому що розсудив і прийшов до правильного висновку. Йосьці у нас з Любочкою краще. За віком він батьків уже забув. Принаймні вони відійшли на друге місце. Ми йому — тепер найрідніші та найближчі. І ти, як грамотна людина, це відзначаєш у своїх думках. А старшенькі — їм забувати важче. Їм — з тобою краще. І ти після цього — людина зі здоровим глуздом. Отже, з тебе надалі буде користь.

— Може… Ти справді так уважаєш? Є можливість жити?

— Є. Точно є.

— Я відразу після Євсея і Белки сумнівався. А тепер ніби й не сумніваюся. Я поганого тобі хотів. Дуже поганого. У голові в мене засіло, що ти винуватий. А ти ж не винуватий?

— У чому? — Я відчував, що зараз піде потрібна мені ниточка. Треба її потягнути. Самостійно Довид не впорається. Тонка робота. — Тебе дурманом обкурили. З одного боку Зусель, з іншого — Лаєвська. До Зуселя питань нема. Релігійний пережиток. А Лаєвська свою користь має. Правильно? Я все знаю, ти мені тільки підтвердь. Ми розберемо по кісточках. Як рибу розберемо. Чистий фарш буде. Прожуємо і не вдавимося. Не вдавимося, Довиде! Тобі хлопців підіймати, подумай!

Довид дивився на мої ноги. Сандалі на мені запорошилися, в дірочки набилася земля. Широкі цивільні штани задерлися високо, і моя біла волохата нога вигляд мала непривабливий.

Я поправив штанину. Обтрусив.

Трохи змінив тему:

— Я, Довиде, без форми. Спека. І вільніше. Люди не чекають, що я їх до чого-небудь притягну. Хоч, якщо совість чиста, то міліціонеру тільки радіють. Уселяє спокій. Тобі як, у формі я більше подобаюся?

Довид зауважив байдуже:

— А я дивлюся, ти без чобіт. Улітку без чобіт прохолодніше. І в хаті не грюкають. Євсей любив грюкати. Діти просили — він і грюкав. Чечітку бив.

Зусель заворушився. Я повернувся в його бік.

Він розплющив очі, щось сказав по-єврейськи одним словом, з питанням.

Довид погладив його по кашкеті:

— Спи, Зуселю, спи. Шлофн.

Я підступився до Довида впритул: