Читать «Дізнавач» онлайн - страница 90
Маргарита Хемлін
Я гукнув:
— Белко! Що ж ти додому не йдеш?
Белка спокійно відповіла:
— Поки що не хочу. Як захочу, піду. Я поки яблук не наїмся — не піду.
— І я з тобою поїм. Я теж дуже хочу.
Ми з нею стали рвати майбутні яблука наввипередки.
Белка засміялася:
— Ти вищий, я не дотягнусь. Давай ти рви, а я буду ховати. Під сорочку. У мене під цією ще одна. Я її зав’яжу знизу й буду запихати. Запхаю по саму шию. І буде у мене живіт. Мені подобається, коли живіт. І Євсею теж подобається. А тобі?
— І мені подобається, Белочко.
Вона зав’язала нижню сорочку і підняла її вище колін. На зразок великого клунка.
Негарно і неакуратно.
Я їй порадив:
— Ми зараз не будемо збирати. Від цих зеленців живіт негарний. Треба крупні, великі, розумієш?
Белка кивнула і почала розв’язувати вузол. Але, видно, занадто затягла і тепер не виходило.
Я хотів допомогти. Присів перед нею на коліна. Тільки-но руки простягнув до вузла, як Белка відштовхнула мене ногою.
Я впав з несподіванки на спину.
Вона стала наді мною з розчепіреними ногами, із задертою сорочкою. Я наче в загородці між двома стовпами. Божевільна, а неприємно, все-таки жінка, треба мати сором.
Торкнув її за ногу, хотів зрушити. Стоїть як укопана.
Трошки додав сили. Вона трохи відступила.
Кажу суворо:
— Белко, що Євсей подумає про тебе і про мене? Не можна так стояти з чоловіком. Подумай своєю головою, Белка.
Белка підвела голову вгору і видихнула:
— Оооох.
Але з місця не зрушила. Тільки сорочку випустила, то вона над моїм обличчям повисла мішком.
З Белкою я впорався. Поклав її обличчям у траву. Затихла. Заплющила очі. Я її погойдав за плечі, як маленьку. Начебто заснула.
Крізь її сон запитав:
— Белочко, скажи мені, сонечко, ти на Лаєвську не ображаєшся? Вона ж із твоїм Євсеєм щось мала. Я знаю. І ти ж знаєш?
Белка очі не розплющила. Випустила бульбашку з губ.
Потім виштовхнула по літерах:
— 3-н-а-ю.
І так глибоко заснула, що ані трясіння мого не відчувала, ані гучних слів на її адресу.
Белка дала мені наводку.
Знову Лаєвська.
Але йти до Поліни ще не час.
Треба в Остер.
В Острі, в хаті Довида я застав Сіму Захарівну і Суньку.
Сіма щось варганила в грубці, Сунька читав уголос книжку — Вовка і Гришко слухали.
Для зав’язки я запитав з порога:
— Що читаємо, покоління?
Сунька озирнувся і чітко відповів:
— Гайдара читаємо. Чук і Гек. «Долю барабанщика» прочитали, «Тимур і його команда». Ще низку творів. На противагу мракобіссям, що Зусель їм у голови утовкмачував.
Я похвалив. Гарний письменник, до того ж військова людина, загинув на фронтах війни.
— Подобається, пацани? — Вовка і Гришко кинулися до мене, обійняли за живіт. Мукають — вітають, як телята.
Я узяв обох на кожну руку. Важкі. Ростуть.
Довид не здивувався моїй появі.
Сам він сильно схуд. А загалом зовнішній вигляд мав задовільний.
Каже:
— Ну, підемо до Малки на цвинтар? Зусель там.
— Навіщо відразу на цвинтар? Мені і з живими добре. Тим більш у вас чистота. Сіма старається?
Сіма повернулася з казанком у руках:
— Я тільки набігаю. Сунька загалом і в цілому займається. Подружки його теж. Узяли шефство.