Читать «Дізнавач» онлайн - страница 91
Маргарита Хемлін
— Ага. Правильно. Діти — наше майбутнє. А старі — наша повага. «Молодым везде у нас дорога, старикам везде у нас почет». Так, Довиде Срулевичу?
Довид не відповів.
Я звернув увагу, що він не тримає на колінах свій єврейський молитовник, і поблизу поля зору немає подібних книжок.
Питаю в Довида:
— Як самопочуття Зуселя?
— Самопочуття є. Трохи заговорив. Дурниці всілякі. Але голос подає.
Довид особливої радості з одужання Зуселя не проявив, видно, всередині думав щось своє, не сприймав мої слова цілком. А мені треба, щоб сприймав.
Кажу:
— Гаразд, Довиде. Поки тут Сіма з Сунькою заправляє, ходімо на цвинтар. Уклонюся Малці. Робоча була жінка. Темна, але робоча. Не ладнали ми з нею. Але треба вклонитися. Так? Довиде, чуєш мене? Треба?
Довид кивнув.
Природа квітнула.
Я поцікавився щодо грошей. Чи вистачає.
Довид не поскаржився. Не голодні — і добре.
У свою чергу запитав про Йоську. Я запевнив, що з ним усе дуже добре. Хлопчик цілком здоровий, розвивається правильно, у даний час перебуває з Любочкою на відпочинку.
Довид спинився, уперся очима в землю, сказав:
— Не віддаси назад?
— Не віддам.
— Остаточно?
— Остаточно.
Довид без переходу сказав далі:
— Тебе Малка за копійки мордувала. Зусель сказав, де гроші закопав. Треба піти — відкопати. Тобі віддам. Ти державна особа, використаєш за законом.
— Що за копійки? Звідки у Зуселя?
Довид відмахнувся.
На цвинтарі біля могили Малки стояв Зусель. У червоному залізничному кашкеті, щоправда, з виколупаною кокардою, але загалом непоношеному. Займався своєю звичною справою — молився. З-під кашкета набакир чорніла ярмулка.
Я штовхнув у бік Довида:
— Ну, Зусель фраєр! А я думав, старий картуз тільки з головою у нього зніметься!
Довид показав на Малчине постійне місце спочинку:
— Вона купила. У неї кофта залишалася, ще до війни, поміняла. Зусель, як його Євка з Чернігова притягла, хапався за порожню голову і дуже кричав, щоб закрили. Тож Малка й принесла йому. Дуже він полюбив. Перші слова його, коли знову заговорив: «Мене Малка закрила».
Довид присів на лавочку. Захитався, як Зусель, повторював за ним слова.
Ну що. Зусель на мене нуль уваги. Глипнув немов на незнайомого. Навіть слова не перервав.
Я запитав Довида:
— Лавку хто робив?
Довид відповів без затримки:
— Сунька. — По-хазяйськи погладив сидіння. — Гладка, як коліно. На совість зробив. — І язиком цокнув від задоволення.
Старі молилися довго, під кінець Довид став поруч із Зуселем.
Я приліг на траву неподалік між могилами. Чекав, поки закінчать голосити і так далі.
Довид роздивився мене в траві не відразу.
Покликав:
— Михайле! Де ти?
Я відгукнувся.
Старі люди пішли на голос.
Я кажу:
— Лягайте. Травичка м’яка, де ще полежимо спокійно, як не тут? Затінок, пташки співають. Чистий рай.
Довид присів на траву перший. За ним і Зусель — приліг.
Я розпочав:
— Ну, товариші, давайте тепер спочатку. Розповідайте, хто може. Перше слово тобі, Довиде Срулевичу. А там подивимося-послухаємо, раптом і громадянин Табачник підтягнеться своїм язиком. Добре, що при Малці вийде розмова. Вона й у труну пішла з думкою про мене, що я гроші вкрав чи як.