Читать «Дізнавач» онлайн - страница 91

— Ага. Правильно. Діти — наше майбутнє. А старі — наша повага. «Молодым везде у нас дорога, старикам везде у нас почет». Так, Довиде Срулевичу?

Довид не відповів.

Я звернув увагу, що він не тримає на колінах свій єврейський молитовник, і поблизу поля зору немає подібних книжок.

Питаю в Довида:

— Як самопочуття Зуселя?

— Самопочуття є. Трохи заговорив. Дурниці всілякі. Але голос подає.

Довид особливої радості з одужання Зуселя не проявив, видно, всередині думав щось своє, не сприймав мої слова цілком. А мені треба, щоб сприймав.

Кажу:

— Гаразд, Довиде. Поки тут Сіма з Сунькою заправляє, ходімо на цвинтар. Уклонюся Малці. Робоча була жінка. Темна, але робоча. Не ладнали ми з нею. Але треба вклонитися. Так? Довиде, чуєш мене? Треба?

Довид кивнув.

Природа квітнула.

Я поцікавився щодо грошей. Чи вистачає.

Довид не поскаржився. Не голодні — і добре.

У свою чергу запитав про Йоську. Я запевнив, що з ним усе дуже добре. Хлопчик цілком здоровий, розвивається правильно, у даний час перебуває з Любочкою на відпочинку.

Довид спинився, уперся очима в землю, сказав:

— Не віддаси назад?

— Не віддам.

— Остаточно?

— Остаточно.

Довид без переходу сказав далі:

— Тебе Малка за копійки мордувала. Зусель сказав, де гроші закопав. Треба піти — відкопати. Тобі віддам. Ти державна особа, використаєш за законом.

— Що за копійки? Звідки у Зуселя?

Довид відмахнувся.

На цвинтарі біля могили Малки стояв Зусель. У червоному залізничному кашкеті, щоправда, з виколупаною кокардою, але загалом непоношеному. Займався своєю звичною справою — молився. З-під кашкета набакир чорніла ярмулка.

Я штовхнув у бік Довида:

— Ну, Зусель фраєр! А я думав, старий картуз тільки з головою у нього зніметься!

Довид показав на Малчине постійне місце спочинку:

— Вона купила. У неї кофта залишалася, ще до війни, поміняла. Зусель, як його Євка з Чернігова притягла, хапався за порожню голову і дуже кричав, щоб закрили. Тож Малка й принесла йому. Дуже він полюбив. Перші слова його, коли знову заговорив: «Мене Малка закрила».

Довид присів на лавочку. Захитався, як Зусель, повторював за ним слова.

Ну що. Зусель на мене нуль уваги. Глипнув немов на незнайомого. Навіть слова не перервав.

Я запитав Довида:

— Лавку хто робив?

Довид відповів без затримки:

— Сунька. — По-хазяйськи погладив сидіння. — Гладка, як коліно. На совість зробив. — І язиком цокнув від задоволення.

Старі молилися довго, під кінець Довид став поруч із Зуселем.

Я приліг на траву неподалік між могилами. Чекав, поки закінчать голосити і так далі.

Довид роздивився мене в траві не відразу.

Покликав:

— Михайле! Де ти?

Я відгукнувся.

Старі люди пішли на голос.

Я кажу:

— Лягайте. Травичка м’яка, де ще полежимо спокійно, як не тут? Затінок, пташки співають. Чистий рай.

Довид присів на траву перший. За ним і Зусель — приліг.

Я розпочав:

— Ну, товариші, давайте тепер спочатку. Розповідайте, хто може. Перше слово тобі, Довиде Срулевичу. А там подивимося-послухаємо, раптом і громадянин Табачник підтягнеться своїм язиком. Добре, що при Малці вийде розмова. Вона й у труну пішла з думкою про мене, що я гроші вкрав чи як.