Читать «Дізнавач» онлайн - страница 89

Відпустив руку.

Свєтка задерла голову:

— Михайлику, я нікому нічого!

Я кивнув на двері кабінету Свириденка.

— Там?

Свєтка кивнула. Хоч би почервоніла чи сльозу пустила. Ні.

Максим Прокопович сам підвівся назустріч.

Я, не дивлячись, що старший за званням стоїть на ногах і тим більш прямує до мене, присів на стілець біля столу.

Свириденко аж побілів.

— Ти що собі дозволяєш?

— Я дозволяю собі написати у вашій присутності рапорт про звільнення. Хочете, самі мене звільняйте. Я працювати більш не вважаю за можливе. Я всі сили віддав. Більш немає. Якщо вам мало — то звільняйте. А розмови за своєю спиною терпіти не буду. Ви знаєте мій характер. І всі знають. Напам’ять.

Свириденко повернувся за стіл.

Розклав лікті широко і з ходу мені відповів:

— Не кричи. З якого числа? Від сьогодні? Йди від сьогодні. Райком тебе працевлаштує. На хлібозавод директором навіть може бути. І що, добре тобі там буде гарячий хліб кожен день жерти? Добре?

Я мовчав.

Свириденко продовжив свої думки:

— Так, люди кажуть. А я їм кажу: «Цупкий — наш кращий співробітник. А тимчасові труднощі бувають у кожного». У кожного! Розумієш, Мишо?

— Я — не кожен.

Свириденко підніс указівний палець високо вгору:

— Ось тут і є твоя єдина на сьогоднішній день помилка. Ти вважаєш, що всі — кожні. А ти — не кожен. А якщо б ти вважав, що і ти — як увесь радянський народ — кожен, то ти прийшов би до мене і сказав: «Товаришу підполковник, Максиме Прокоповичу, я звичайна людина, у мене було багато горя, у мене і дружина, і прийомний син, і таке інше. Я наздожену згаяне з усієї сили». І своїм товаришам так само сказав би. Хіба вони тебе не підтримали б? Підтримали. А ти сам і сам. Сам і сам. А люди обговорюють і будуть обговорювати. І щось корисне тобі скажуть, точно тобі кажу. Скільки тобі треба, щоб закінчити зі своєю біганиною? Тиждень? Два? Дам, скільки скажеш. Справи твої перерозподілю. Ніхто не пискне. Ми в органах працюємо, а не де-небудь.

Я сказав, що мені потрібно два тижні. Нехай як треба — так і оформлять, за власний рахунок, за рахунок майбутньої відпустки. Хоч як.

Склав план оперативних заходів з наміром діяти у суворій відповідності. І напролом. Тому що досить. Терпець уже урвався. Будьмо відверті.

Белка. З цього боку я давно не заходив. Вона опинилася на віддалі від моїх напрямків.

Я поїхав до неї в лікарню.

Дашевський зустрів приязно, одразу запевнив: у Белки невеличке прояснення. Чи надовго — наука визначити не в змозі.

На моє запитання про відвідувачів пошепки сказав:

— Нікого. Я вас запевняю — нікого. Тижнів зо три як нікого.

— Вона сама не цікавиться?

— Ні. Каже — рада, що її залишили в спокої. Я вам навіть пораджу її зараз не чіпати. Подивіться збоку. З санітарками поговоріть, вони якраз найближчі до неї, знають краще за лікарів. Я розпоряджусь, щоб вас прийняли ввічливо і не уникали роз’яснень. Ви ж розумієте, у нас із родичами персонал розмовляти не налаштований. Люди нервують з нерозуміння, а пояснити іноді й можливості нема.

Белка гуляла навколо яблунь. Зривала зелені, маленькі яблучка, і не яблучка навіть, я тільки зав’язі, надкушувала і кидала. Надкушувала і кидала.