Читать «Дізнавач» онлайн - страница 57

— Кохаю.

У голові бриніла її маячня про заразу, але питання я не підіймав. Вирішив: потихеньку, потихеньку, все минеться. Абсолютно все, аж до зарази.

Удень Петро не з’являвся. Діти питали, чому його немає. Я особисто наносив воду, наколов дрова про запас.

Потім ми з Діденком лежали в холодочку.

Я сказав:

— Приходив до мене твій Зусель. Перед від’їздом і приходив. Дурнуватий, як завжди. Прийшов, покрутився. З товаришем якимось. Чого хотів? Навіщо? Не зрозуміло. Мені їхати, а він сидить і молиться. Ледве випхав з квартири. Вам не писав більше?

Микола Іванович відповів, що більше листів не отримував.

Я продовжив несамохіть:

— Ось живе такий чоловік, як Зусель. Катається ніби сир у маслі. Люди подають і їжу, і одяг. Одна жіночка розповідала, що у нього й залицяльниця з’явилася. Стара. Живуть в одній хаті. Ну й сидів би в своєму Острі. Але ж ні. Колобродить. Доходиться. П’яні хулігани за його зовнішній вигляд дадуть по голові. Не прочухається. Йому вже один раз дали, у нього такий шрам на тім’ячку. Рухається зсередини. Як у немовляти.

Діденко відповів, що про шрам знає. Це наслідки не хуліганів, а контузії і глибокої рани. І якщо людині на місці не сидиться, то це ще не кримінальний злочин. Він нікому не заважає.

Я зітхнув і підтвердив співчутливо:

— Звичайно, не заважає. Зусель що, герой на війні був? Такі в книжках непримітні, а завжди виявляються невідомими героями.

Діденко крізь близьку дрімоту промукав:

— Не герой. Він увесь час хотів їсти, а довкола тільки трефне. То він не їв. На нього казали, що він не їсть, щоб не воювати. А він же не через це. Ну, дали прочухану, щоб їв. Йому голову якраз тоді й пробили. Вижив. Почав їсти потрошку. Що дають, те і брав. Пожує, пожує, помісить за губами, та й виплюне непомітно. Я кажу: «Що ж ти, гад, добро викидаєш. Я жменьку буду підставляти, а ти плюй. Я доїм». Доїдав.

— Ви казали — контузія?

— Ну, я так називаю. Що з війни, все контузія. Зусель остаточно схиблений. Немає розуміння того, що коли в рот потрапило — отже, й в організм. І в кров. Хоч плюйся-обплюйся потім на здоров’я. Темна людина.

Я думав про нього, як про живого. Зафіксував цю думку — і похвалив себе. Насамперед я сам маю вірити, що Зусель пішов від мене здоровий і своїми ногами.

Знову підтвердив собі, що вчинив правильно. Хоч і необдумано.

Діденко заснув. Штани на ньому були чисті, сорочка теж випрана. Босі ноги звертали на себе увагу тим, що нігті підстрижені турботливою жіночою рукою. З ніжністю подумав: Любочка, моя дружина.

І так мені захотілося пригорнути її до серця, що я пішов до неї. Знав, що вона пере білизну на Ворсклі і діти крутяться близько.

Побачив їх іздалеку. Йоська сидів на бережку, голий, Ганнуся в сорочці стояла по коліна в воді і допомагала матері полоскати.

Я здалеку подав голос, щоб не злякати. Все-таки вода, глибина.

Діти зраділи. Ми влаштували з ними купання. Люба сказала, щоб берегли мило, але я намилював дітям голови до піни, і вона гарно пливла за течією.

Потім вимився сам. За очеретом.

Кликав Любу. Не підійшла. Не хотіла залишати дітей. Я сказав, що звідси видно і нічого не буде, якщо вона відійде до мене. Навіть розсердився.