Читать «Дізнавач» онлайн - страница 56

Ганнуся уважно вислухала повчання і нетерпляче додала:

— А ще тітка Катя у мами завжди ввечері питає, чи не потрібен їй ще дядько Петро. Якщо потрібен, то тітка Катя залишить. Їй не шкода.

Я запитав жартома:

— А мама що говорить?

Ганнуся заявила відповідально:

— Мама каже, що їй нікого не треба.

Коли діти побігли надвір, я з жартом продовжив:

— Ну, Любо, у тебе, здається, залицяльник. Я просто хвилююся. Один на печі, то тобі мало. Другого підпустила. Воду носить. Відрами носить. Носить і носить. Аж через край виливається. Ще й я приперся. Не зайвий?

Люба збирала миски зі столу і мене не чула. Дивилася у широко відчинене віконце.

Я теж подивився.

Біля тину стояв сліпий Петро.

Він гукнув у напрямку хати:

— Ганнусю, Йосипе, дядько Петро прийшов, що будемо сьогодні робити? Мамці не кажіть, що я тут, ми таємницю зробимо. Халабуду будувати хочете?

Діти радісно кинулися до нього. Ганнуся відчинила хвіртку, а Йоська дерся тином і тягнув руки. Петро згріб його навпомацки і міцно поцілував у щоку. Перетягнув на свій бік. І так обережно, щоб босі ніжки не подряпати.

Я вийшов і голосно назвав себе: — Здрастуй, Петре. Заходь у хату.

Петро насторожився.

— Михайле? Приїхав? А Люба на тебе так чекала, так чекала. Ото ж радість!

Він підійшов до мене на голос з Йоською на руках. Простягнув руку для привітання, але хлопчика з рук не випустив.

Я спочатку прийняв від нього Йоську, поставив на землю. Потім потиснув руку.

— Спасибі, що допомагаєш сім’ї.

Петро відмахнувся:

— Та що. Чи воду принесу, чи якісь дрова. Яка з мене користь. Надовго?

— Як вийде. Служба.

Я принципово не відповідав українською, щоб була дистанція. Люди завжди відчувають. Дистанція — найважливіша річ у стосунках.

З хати вийшла Любочка. На відстані я розглянув її по-новому. Вона більше схудла, з’явилася сивина. Але в цілому вигляд здоровий, бадьорий.

Звернувся до неї з пропозицією:

— Хазяйко, давай сьогодні ввечері по холодочку сядемо під вишню, повечеряємо, соловейко заспіває, а ми з Петром і Миколою Івановичем вип’ємо по чарчині за козацьким звичаєм, га?

Непомітно для себе перейшов на українську. І розсердився. Начебто підладжуюсь під Петра і тутешнє життя. Тьху. «Вишня». «Соловейко». «Вечеря». Рішуче і нещадно виправився:

— Чарку випити — не гріх. І Катерину покличемо.

Люба кивнула.

Запитав Петра, скільки треба грошей на самогонку. Він сказав. Я сунув у руку більше. Петро пом’яв папірці, повернув зайве.

— Як ти їх бачиш? Мацаєш?

Петро невизначено мотнув головою. Я звернув увагу, що пов’язка на очах у нього фланелева, із запраної онучі. М’якенька. Не ганчіркою зроблена. Пошита. На зав’язочках. Я спеціально на потилицю глянув. Подумав чомусь: Любина робота.

З Любочкою відбулася розмова про дітей.

Вона висловила задоволення з приводу їхнього здоров’я і поведінки. Ганнуся повсюди наглядає за братом. Відганяє від нього хворостиною гусей і все таке інше.

Що ж до її особистого стану, то я не випитував. Однак коли намагався її обійняти з усією силою мого до неї кохання і поваги, шепнув:

— Кохаєш мене? Сумувала?

На що вона відповіла, не криючись: