Читать «Дізнавач» онлайн - страница 59
Маргарита Хемлін
Петро співав. Голос у нього був негарний, не сильний. І взагалі.
Співав і повертав голову і спину в бік хати.
Я думав: «Ну що ти там вгледиш, нещасний каліко, „видно, хоч голки збирай“. Ну що тобі видно, що тобі видно, що ти на чужу дружину більма безсоромні наводиш. Був би ти зрячий, я б тобі показав „голки“».
І я сказав десь на третьому куплеті:
— Добре співаєш, Петре. Гарно. Заробляти не пробував? Співав би, а люди б щось давали. Ти тут, у Діденка, і столуєшся харчами, на мої гроші купленими? Любочка смачно готує. Куштував? Подобається?
Петро затнувся на півслові.
Сказав як не він, тверезим язиком:
— Я вдома їм. Твоя їжа мені ні до чого. Мене з неї виверне. А співати за шматок хліба — було. Співав. Давали. Чужі давали. Тут не дадуть. Тут нічого нікому не дадуть.
Підвівся і пішов, трохи, щоправда, нерівно. Але хвіртку намацав відразу.
До Люби я не доторкнувся. Назавтра намітив розмову. У загальних рисах.
Пункти такі.
По-перше. Що відбувається між нами: між чоловіком, тобто мною, і дружиною, тобто Любою.
По-друге. Чи викинула Люба з голови заразу, яку їй Довид утовкмачив.
По-третє. Більш не можна терпіти стосунків без визначення.
Люба відповіла на всі поставлені пункти.
Вона сказала, що між нами відбувається нормальне життя. Раніше вона мене кохала сліпо, через захоплення і мою силу. Тепер вона кохає спокійно і бачить у минулому деякі недоліки і недоробки з мого боку. Наприклад, я дуже змінився за рік. Став нервовий, приділяю їй ніжність, але з натиском, наче Люба мені щось винна. А вона не винна. Від цього й непорозуміння. І переживання, не потрібні нікому.
Про бесіду із Довидом вона пам’ятає і перебирає в голові кожну секунду. Звичайно, в мізках щось переплуталося у зв’язку з тодішнім станом. Дещо Люба відновила. І в остаточному вигляді Довид нічого такого особливого не заявив. Крім того, що хоче назад Йосеньку. А про заразу, як Люба заявила, Довида навчила Лаєвська. З жіночої злості і заздрості. За віком і так далі.
Тут я поставив пряме питання: чому Люба приплела зараз Лаєвську? Лаєвська нашого сина допомогла виходити. Якби не вона, невідомо, як почувався б Йосенька в лікарняних руках. І навіть навмисне м’яко присоромив Любу, щоб не городила зайвого. Щоб була вище.
Люба сказала, що Лаєвська до неї в лікарню приходила. І між іншим натякала, що Лілія Горобчик, яку вбили, і яку я розслідував, — декому не зовсім чужа.
Я запитав:
— Так і сказала — «не зовсім чужа»?
Люба кивнула.
— Ти не уточнила, кому не чужа? І що значить — «не зовсім»?
— «Зовсім», «не зовсім» — яка різниця? Я як крізь сон чула. Під крапельницею лежала. Думала, сниться. Лаєвська по крапельці цідила слова. Вона ще сиділа і руку мою гладила. І Довид прийшов… — Я зазначив: Довид у лікарню приперся, мало йому було, що своїми словами Любу в лікарню поклав. — Його лікар гнав, а він напирав і напирав. Лаєвську відсунув убік, вона сповзла з табурету, він на її місце сів. Теж за мою руку брався. Лаєвська Довиду сказала, що він запізнився, що раніше домовленість була, а скоро обід і лікар зміниться, інший прожене…
