Читать «Дізнавач» онлайн - страница 54

Біля базару, як завжди, стояли полуторки з колгоспів. Шофери і продавці спали в них до початку торгівлі.

Вибрав машину з дальшого краю, заглянув у віконце.

Шофер був сам. Кузов порожній. Видно, все продали і щоб ніч не їхати, затрималися до раночку.

Постукав у шибку.

Машина виявилася з далекого району. До Чернігова приїхали вперше, зазвичай колгосп торгував у Росії, через річку. А тут з обкому дали рознарядку сюди — за сто кілометрів.

Домовився, що шофер підкине до Троїцької гори. Форма і беззаперечна повага, яку відчували громадяни до міліції, зробили свою важливу справу.

Я показав на губи, попереджаючи про мовчання.

Прошепотів:

— Завдання, терміново.

Шофер дав газу. І через десять хвилин із Зуселем у кузові полуторка загальмувала біля призначеного місця.

Від’їжджаючи, шофер віддав мені честь. А я — йому.

Троїцька гора біля Антонієвих печер була найбільш закинутим місцем Чернігова. Ніяких розбійних нападів тут не відбувалося. Навіть п’яні і безвідповідальні закохані парочки в пошуках притулку для розваг обходили печери стороною. До того ж непрохідні хащі. Зарості будяка заввишки з людину.

Мій шлях лежав недалеко. На маленьке кладовище біля самої каплиці. Ховали там до революції і частково в період Громадянської війни. Довколишні мешканці.

Саперною лопаткою вирив могилу годящої глибини. Не два метри, але добросовісно і вздовж, і завширшки. Земля піддавалася після дощів.

Акуратно розклав Зуселя. Послухав серце, пульс за вухом. Тиша.

Корів з далеких сторін Лісковиці гнали на заливні луки до Десни.

Картузом закрив старому обличчя. Але передумав і натягнув як треба. На шрам. За життя людина дотримувалася своїх єврейських правил, нехай і по смерті буде лад.

Не приховую, спочатку хотів загорнути тіло в плащ-намет. Але передумав. Знав роль одягу при виявленні трупів.

Знав-знав, а кишені мертвого не обшукав. Про що згадав, коли спускався з гори.

Повернувся. Розрив могилу. Обшукав. У піджачній кишені ганчірка і шматок газети. Оглянув і те і друге. Дурень. Знову закопав і поклав дерен. Давалася взнаки військова вправність.

Наостанок вдягнув плащ-намет — заховати земляні руки в кишені. У такому вигляді пішов на Київський шлях.

По дорозі біля колонки помив руки. Напився.

І різним перекладним транспортом з важким серцем поїхав у Рябину.

Дехто думає, що робота в міліції робить людину черствою. Ні. В моїй голові стояло і кривилось обличчя покійного Зуселя. Смерть його була безперечно випадкова. Будьмо відверті, він сам зробив усе для своєї безглуздої загибелі. Його фанатизм, вигуки релігійного звучання посеред ночі, загальна зухвала поведінка. Ну, схопив він голими незахищеними руками шматок сала. Ну, порушив тим самим щось зі своїх мракобісних понять. І що, треба влаштовувати кіпеж на всю хату? А назавтра сусіди напишуть до тієї ж міліції, що на квартирі у міліцейського капітана товариша такого-то, відомого тим, між іншим, що в його родині на правах рідного виховується єврейський хлопчик, діє антирадянська синагога, особливо по ночах. Зусель, коли голосив і розгойдувався, думав про ставлення свого Бога. Думка його персонального Бога на той проклятий момент йому була важливіша за думку радянської влади. А я комуніст без останку. Мені радянська влада все дала, що треба.