Читать «Дізнавач» онлайн - страница 44

— Добре. А я по годинах не живу. Я за будильником живу. Задзвенить — живу. Як з ранку заживу — так і далі.

Обличчя в неї стало сумне.

— То що, Єво Соломонівно, громадянко Горобчик, коли ніж знайшли? Чи у хлопчика запитати?

Я й батька його знаю особисто. А Поліна натякнула, що ви Сергія Миколайовича теж особисто знаєте?

Єва здригнулася. Ніби будильник продзвенів.

— Знаю. А що? Він удівець. І я вільна від усього.

— Вільна — не вільна, не людині самій вирішувати. Коли ніж знайшли?

— У середині квітня. Точно числа не пам’ятаю. Сонячно було. Пам’ятаю. Хлопчаки там гралися. Палицями колупали землю на березі. Поліна Львівна злякалася, щоб хтось із них не впав у річку. Слизько. Багнюка. Ми підійшли ближче. Поліна зробила їм попередження. Вони трохи відбігли у нашому напрямку, де остання паля мосту. Куди сміття звалюють. Поліна до них спустилася, щось казала, про небезпеку пояснювала. Тут Тарасик ніж і знайшов.

— А Поліна?

— А Поліна мені нагору гукнула: «Дивись, ніж, як у Лілечки».

— Невже відразу впізнала? Він у багнюці, іржавий до того ж, напевно?

— Я на нього не дивилася. Страшно стало. Навіть занудило. Я не спустилась. Поліна з Тарасиком поторгувалася, гроші йому дала. Я чула. Каже: «Ось на кіно і ситро з морозивом. У тебе старші все одно ножик заберуть, а від грошей користь». Він гроші взяв. Ніж віддав. Вона його у ридикюль поклала.

— Брудний, мокрий — в сумку? У Поліни лакована сумочка. Я бачив. Синя. Не з торбою ж вона вирушила гуляти.

— Лакована. Вона у свій шарфик загорнула. Шарфика не пошкодувала. «Заради Лілечки», — сказала.

— Не пошкодувала, молодець. І що, шарфик змок? Ви бачили, який шарфик став після того, як вона ножа у нього запхала?

— Я на ніж не дивилася. І як вона шарфик загортала — не бачила. Я відвернулася взагалі в інший бік. У мене сльози, якщо розумієте становище моє на ту хвилину. Я знаю, що був шарфик, а потім не стало. Горло відкрите. Я запитала, де шарфик? Поліна сказала, що в нього загорнула ніж.

— Отже як такого ножа ви не бачили? І що він був один до одного з тими, що залишилися в недоторканності Ліліччиними, ви стверджувати не можете?

Євка мовчала. Дивилася за вікно. У неї там бузок. Дуже пахнув. І на столі — ваза з бузком теж. Білим і рожевим.

Щоб відволікти, я зауважив:

— Що ж ви бузок рвете, у вас за вікном цвіте, вистачить надовго, а ви рвете. Не розумію жінок. Поставлять і милуються.

Єва несподівано засміялась:

— Ой, Михайле Івановичу, правильно про вас Поліна Львівна натякала, що ви на жінок дієте. Не ображайтеся. Ви дуже симпатичний.

Я тільки запитав:

— Із Хробаком у вас серйозно?

Єва солідно відповіла:

— Звичайно. Я не яка-небудь. Дуже серйозно. Тарасику потрібна мати. А я — чим не мати? Може, своїх народжу. Лілька дітей не любила. А я люблю.

Поцікавився щодо Малки.

На що отримав роз’яснення: Малка в Острі при Довиді. Євка їм поступилася своєю халупою, там вони і живуть: Довид, Зусель, діти і Малка.

Я швидко зреагував:

— Поліна Львівна, здається, сподівається з Довидом своє подальше життя влаштувати? У неї житлові умови кращі. Візьме Довида у прийми. Даремно він поквапився гутінську і свою хату за тьху сплавити. Статки у нього тоді такі були. Будьмо відверті. Хоч, напевно, копійку має. Дядько беручкий. А Малка, може, і за Зуселя піде у вашій остерській хаті на волі. У вас тепер і тут житло, і в Острі. Заможна наречена. Добре. Га?