Читать «Дізнавач» онлайн - страница 42

Надворі я розсудив, що сердитися не треба. Жінки. Не мали на увазі мене образити.

Гукнув у розчинені двері:

— Ну, можна?

— Можна, можна, — в один голос дозволили Євка і Поліна Львівна.

І ось вони обидві на мене дивляться і чекають. Що я скажу.

Кажу:

— Поліно Львівно, я до вас у важливій справі. Єва зараз іде?

Євка підвела голову:

— А чого ви у Поліни Львівни питаєте? Ви у мене запитайте. Я вам відповім. Не йду. Цілий день буду напохваті. Мені до завтрашнього ранку сукню треба готову.

Поліна засюсюкала:

— Так. Не дивуйтеся, при Євочці будь-які питання можна. Ви ж до мене не женихатися?

І стільки в ній виявилося разом із дурним запитанням шкідливості, що я зло відповів:

— А якщо женихатися, то що?

— Тоді не знаю. Ви мене бентежите, Михайле Івановичу. Ви жартів не розумієте, я давно зауважила. Ну, навіщо прийшли, дорогенький?

Я не сумнівався, що питання з ножем треба вирішувати сам на сам.

Поліна Львівна ніби прочитала мої думки:

— Щодо ножика. Так, так, не інакше. Щодо ножика Лілечкиного. Не соромтеся. Ми з Євочкою поруч ішли бережком, вона повністю в курсі.

Я мовчав. Погано підготувався. Погано. Нерви не ті.

Сказав:

— Мені на ваш ножик начхати. У мене й без того у справі Горобчик повно доказів. Убив відомо хто. Роман Мойсеєнко. Не в тому річ. А в тому, що ви дозволяєте собі збирати навколо себе кодло. Справжнє кодло. Мою дружину довели до виснаження. Наприклад.

Лаєвська сплела товсті руки на грудях. Як пам’ятник. Не зсунеш.

— Ну. Далі.

— А далі те, Поліно Львівно, що я знаю свої обов’язки. А ви не знаєте. І всіх плутаєте. Ваш обов’язок у тому, щоб сидіти як те ягнятко.

Поліна Львівна вибалушила очі й склала губи бантиком. Червоним, жирно намальованим.

— А-а-а, як заговорив! Тримався-тримався, і ти диви! Євочко, золотко, іди додому. Сама дороблю.

Єва вилетіла, як обпечена.

Я провів її очима.

Поліна хихикнула:

— Що, подобається? І не вам одному подобається наша Євочка. Ну добре. Ножик я вам не віддам. Я вчора передумала. Збережу собі на добру пам’ять про Лілечку. А що ви так розхвилювалися? Якщо Мойсеєнко вбив, Мойсеєнко й заплатив самогубною смертю. До того ж ви дуже особисто приймаєте до серця службові справи. Це мені Лілечка як рідна. А вам — ніхто. Ніхто ж? Кажіть — ніхто?

Я сказав:

— Відверто — ніхто. Порожнє місце. Але служба є служба.

Поліна розсміялася і скинула руки з грудей. Як від каменю себе звільнила.

— Наливочки вип’єте? Ми з Євочкою випили по чарочці. По наперстку. З Лілею все зрозуміло. Тут ви безумовно праві. А ножик, що я знайшла, — то й бог із ним. Вам ні до чого. І без ножика зрозуміло все. А ось із Гутіним темне діло. Я в Остер їздила. Довида провідати. Якось ми з ним зійшлися характерами. Те-се. Життя бере своє. Ви ж самі колись хотіли мене за нього посватати. Пам’ятаєте?

— Пам’ятаю. Ви теж на мене не гнівайтесь, Поліно Львівно. — Я зробив вигляд, що повірив. Поліна зробила відповідний вигляд, що віру мою прийняла на свій рахунок. — До побачення. На все добре.

Поліна радісно відповіла:

— Еге ж, до побачення, до побачення. Ви уявляєте, Михайле Івановичу, Довид придумав, що це ви Гутіна застрелили. Власноруч і особисто ви. Я так сміялася, так сміялася…