Читать «Дізнавач» онлайн - страница 40

Подумав і прийняв вольове рішення: Любочку з дітьми відправити саме в Рябину. Все-таки там моя батьківщина. А краще за батьківщину немає нічого для болю.

Планував розмістити їх мешкати в хаті Діденка. З весни до осені включно.

Написав. Отримав відповідь. Радісне запрошення хоч на все життя.

Відправив своїх на початку травня.

І тут, звичайно, на моєму горизонті з’явилася Лаєвська. Не думаю, що випадково. Скоріше за все, коли дізналася, що я сам.

Причому в двері постукала тихенько, поскреблась навіть. Але я відчинив і зробив вигляд, що їй радий.

— Що, Михайле Івановичу, когось чекали, що відразу відчинили? Я тихенько. Без надії. Дзвіночок у вас занадто гучний, я пам’ятаю, то я постукала легко-легко. Щоб не тривожити ні діток, ні Любочку.

Без запрошення зайшла в кімнату, удавано роззирнулася:

— А… То ви самі. А де ж ваші?

— Немає їх. Поїхали на відпочинок.

— А куди поїхали?

— Поліно Львівно, поїхали далеко. Звідси не видно. Будемо відверті, не ваше діло. Вибачте, але точно не ваше. Сідайте, будь ласка. Я вас запрошую щиро. Чай з вами поп’ю. Ви зробили нам велику ласку — вилікували сина завдяки добрим фахівцям. За це — спасибі. А так, щодо іншого — самі розумієте, говорити мені з вами важко. І у зв’язку з учинком Довида, і взагалі.

— Розумію. Розумію і ще раз розумію. І не ображаюся. А я давно збиралася Йосеньку провідати. Про Любочку мовчу, якщо вам неприємно. А хлопчик мені рідний. Знаєте, після хвороби, яка минула на твоїх власних руках, чужі діти стають своїми. Що ж до Довида, то він по-своєму правий: може, якби тоді не поквапилися Йосеньку вам переписати за законом, то тепер Довид його вам нізащо не віддав би. Ну, не буду вас дратувати. Ви за стіл вчепилися, аж кісточки побіліли. Думаєте, ви один переживаєте. І я переживаю. У країні таке коїться. Одне лихо на друге. Товариш Сталін помер, і все таке інше. Хитається все. Буквально все. А хочеться ж людині за щось триматися. Правильно?

Треба визнати, Поліна Львівна говорила правильно. І тихенько, і гарно, і лагідно.

Але я її зупинив:

— Досить. Не хочете чаю, а наливки у мене немає. Я нікого більше знати і пам’ятати не маю сил. Ні вас, ні Довида, ні Євку Горобчик з її посіпаками. За минуле — дякую, а на майбутнє дайте мені спокій.

Лаєвська розпливлася в усмішці:

— Так-так, звичайно. Майбутнє — воно найголовніше. Усе заради майбутнього. Хто ж проти. Не знаю, для чого, але ви, Михайле Івановичу, раптом Євку Горобчик згадали. І я от щойно в голові у себе натрапила на думку. Тобто гадка узяла. Коли на Стрижні розлив був, у середині квітня вже, хлопчики біля госпіталю під Білим мостом гралися. Я саме тоді там гуляла з Євочкою. Так от. Хлопчики гралися, біля води колупалися палицями. І один — ніж знайшов. Просто знайшов. Ми глянули — а ніж Лільчин. У Лільки такий точно був. Він, звичайно, попсований водою і багном. Але — Лільчин. І знайшли його поряд із Лільчиною хатою, за мостом. Я подумала, а раптом вам стане в нагоді така новина? Ніж у мене. Мені його хлопчик віддав, за гроші. Знайомий мені, між іншим, недалеко від покійної Лілі мешкає в хорошій трудовій сім’ї. Батько його, до речі, Хробак Сергій Миколайович, знайомий Євочки. І такий, знаєте, знайомий, що дуже її вподобав. По-сусідськи, звичайно, але дуже.