Читать «Дізнавач» онлайн - страница 38

Я подивився на неї. Про Любу не пояснював. Не та людина Євка, щоб їй пояснювати. Я відразу зрозумів, що не та. Як тільки біля хвіртки колись замість Лільки побачив, так і зрозумів.

Побіг до Любочки в лікарню.

Лікар мене заспокоїв. Але умовно-достроково, як-то кажуть. Дитину не повернеш. А Любочка прочухається.

Літній лікар, усякого надивився. Йому легко говорити.

Я сказав перше, що спало на думку, аби хоч якось показати, що тримаюся, а не розквасився:

— Це добре, товаришу лікар. Добре.

Він відповідає з м’якою усмішкою:

— Добре-то добре, але дітей скоріш за все у вас із вашою дружиною не буде. Маєте ще дітей?

— Так. Дочку.

— Ну й виховуйте дочку.

Повернувся і пішов у своїх справах.

Я подумки аж скинувся. А Йоська? Чому я про нього лікарю не сказав?

І в спину кричу, як в атаку кинувся з голими руками:

— Двоє у нас, двоє!

Лікар повернувся і помахав руками в мій бік:

— Та ви заспокойтесь. Двоє то двоє. Одна то одна. З тиждень вашу дружину потримаємо тут, і випишемо.

Зайшов на роботу. Відпросився на два дні за власний рахунок. Вигляд у мене був такий, що не запитували. А я не розповідав.

Ходив до Люби щодня, тричі на день, сидів, аж поки санітарки виганяли.

У перервах — до Лаєвської. Ганнуся у неї безвідривно. Просилася в лікарню до мами, але я не брав. Пояснив, що у мами застуда і карантин.

Небезпека зарази від Йоськи минулася, і Ганнуся гралася з ним в різні ігри.

Я не забув про Довида з усією його шатією. Не злостився. Тільки не забував ані на хвилину.

Любочці сказав одне:

— Якщо ми зараз не постановимо між собою, що сталася випадкова подія, то ми ніколи до тями не прийдемо. З Довида найлегше провину на Йоську перекинути. А ми не будемо. Не будемо перекидати. Довид і сам не винен. Він же не знав, що ти вагітна. Я б його засадив і оком не змигнув. Не хочу. А ти хочеш?

— Ні. Хочу, щоб усе знову було на місці. Ось що я хочу. А Довид назад мені нічого не впхне. Хоч саджай його, хоч що.

— Правильно міркуєш. Крім того, ти й сама могла впасти, і від машини надворі сахнутися, і важке підняти. Отже, воно там у тебе не дуже трималося. На волосинці. Так? Якби міцніше трималося, нічого б не було. Правда, Любочко?

Вона на кожне слово кивала.

— Так, Мишко, отже, трималося не сильно. Мені й жінки так радили думати. Я так і думаю. Ми ще народимо. Ми молоді. Тут жінки навіть під сорок років лежать. Ще народжують.

Я зрозумів, що у мене тепер є таємниця від Любочки у зв’язку із тим, що я знав, а вона не знала. Мені як чоловікові лікар сказав. А вона, напевно, за медичними правилами, знати не повинна. Щодо наступних дітей.

Це мене навіть окрилило. У Люби залишалася надія. А поки — як-небудь.

Хвороба Йосі вилікувалася. Наша сім’я знову возз’єдналася. Я заглибився з головою в роботу. На моєму шляху не зустрічалися ані Лаєвська, ані Євка, ані інші. І приводу не було їх зустріти.

Я отримав листа від Діденка з Рябини. Він описував своє занепале здоров’я і переказував вітання від сліпого Петра. Питав також, чи немає у мене відомостей про Зуселя.