Читать «Дізнавач» онлайн - страница 39

Вони всі настільки сиділи у мене в печінках, що я аж плюнув на такий лист з дурним запитанням. Старому розвага — про Зуселя випитувати, а мені нерви.

Відповідати наміру не мав. Не люблю порожніх розмов у будь-якому вигляді, особливо в писемному. За фахом відомо: що написано пером, не вирубаєш уже нічим.

У сенсі внутрішнього душевного самопочуття Любочці було зле. Часто плакала, звичайно, не відкрито, а десь у куточку. Закидала про те, що знову піде на роботу, хотілося бути поруч із колективом і в ньому загубитися зі своїми думами. Я заборонив їй мріяти про роботу, налаштував на те, що у нас цілих двоє діток і їм потрібна мати вдома, а не ударниця праці на виробництві.

Люба вся віддавалася дітям. Неминучі подряпинки перетворювала на трагедію.

Одного разу я пожартував, щоб вона ставилася спокійніше — діти без синців не ростуть.

Вона сказала у відповідь, що синці минають, вона знає, але коли вона дітям синці і ранки мастить, їй наче видається, що вона себе зсередини замащує, щоб внутрішня зараза далі в ній не йшла.

Я поцікавився: яка зараза і до чого тут діти?

І тут мені Любочка каже:

— Коли Йося був у Лаєвської, вони йому таємну заразу всередину підсадили. Йому нічого, а нам, хто з ним поруч, близько, може бути інфекція. Тому треба мастити. Не для того, щоб із зовнішнього боку через подряпину зараза не пройшла, а щоб зсередини крізь кров не вийшла.

Уточнюю:

— Ну, добре, припустимо. А твої нутрощі до чого, що ти їх ніби змащуєш і припалюєш?

Люба мені таємниче відповіла, що саме вона й заразилася. І тому до мене близько намагається не підходити і таке інше, щоб якось цю заразу мені не передати.

Я наостанок запитав:

— A y Ганнусі вже є?

Люба запевнила, що немає. Тільки у неї, у Люби. Але Йосеньку вона обожнює і буде терпіти все життя і ще більше за нього дбати.

Тоді я припер її до стінки:

— Гаразд, припустимо. А я ж як? Що ж ти мені раніше не сказала?

І тут Люба мені висловила головне своє міркування:

— Тобі нічого не буде.

— Чому не буде, чим я кращий за вас?

— Нічим.

І довго подивилася на мене.

І призналася:

— Мені Довид, коли приходив Йосеньку забирати, сказав буквально: «Твоєму чоловікові після Лільки Горобчик утрачати нічого. Лаєвська думає, йому є що втрачати, а я так кажу: нічого. А тобі, Любо, є що втрачати. У тебе Ганнуся. А Йоська отруєний. Ви його мені поверніть назад». Ось я думала-думала, всю лікарню думала, і тепер ще додумую його слова.

Загалом, маячня, якщо не гірше. Чому «після Лільки Горобчик»? До чого тут вона? І без лікаря зрозуміло: пережити величезну трагедію — вкрай важко. Треба видужувати. Треба відволікатися від життя. На природу, на річку, на птахів, тварин. Діти своє візьмуть. Самі будуть рости і Любочку за собою потягнуть. І витягнуть. Ми витягли країну після величезної війни. А пара діток одну бабу не витягнуть?

Хоч і розумів: материнське серце — особлива справа. Справа, так би мовити, яку виокремлено самою природою.

Положення з грошима не дозволяло курортів та здравниць. А потреба стояла гостро.