Читать «Дізнавач» онлайн - страница 37

Тоді заговорила Єва. Я спеціально на її голос не повернувся всім тулубом, а тільки трохи налаштувався вухом.

— Довид спочатку до вас додому пішов, а там Люба йому сказала, що хлопчик тут. Він — сюди. Тут Поліна Львівна. Вона мене відправила вам телефонувати.

Мені вже уривався терпець:

— Зрозуміло. Нащо тут уся мішпуха? Ну, Довид — гаразд. Хоч і маячня. А Табачник? А ви з Малкою? Ви що, обов’язково хороводом ходите? По-одному, як люди, рухатися не здатні?

Довид каже:

— Ми за своїм прийшли.

Я загорлав, незважаючи на обставини:

— Хто це «ми»? Ви назвіть поіменно, Довиде Срулевичу, хто це «ми»! Поіменно! У нас колективні скарги не приймаються.

Довид назвав. Причому загинав пальці по ходу:

— Я — раз. Зусель — два. За дорученням Белки. Від її, значить, імені. Уповноважені. Це три.

Я розвернувся до Євки:

— А ви, Єво, входите у подальший обрахунок, чи як?

Єва каже:

— Ні. Я — проти. І за Малку відповім. Вона теж проти.

Я підвівся і підійшов до Малки. Вона робила вигляд, що спить. Я торкнув її за плече — ввічливо.

— Малко, ви за чи проти?

Вона розліпила очі й загиркала.

— Довиде, перекладай.

— Перекладати не зобов’язаний. Тут не допит.

Питаю з натиском:

— Та що ж тут таке робиться, люди добрі?! Не допит! Хочете допит — буде допит! Приходите в чужу хату всі разом. Тут хвора дитина, яка вас не стосується. Влаштовуєте погром. Мене з роботи зриваєте. Дружину мою перелякали, напевно, до смерті…

І тут мене як громом ударило: Любочка зараз хвилюється, а я тут теревені розводжу з божевільними.

— Що ви Любі наговорили? Довиде, відповідай швидко!

— Нічого особливого я їй не сказав. Сказав, що приїхав по Йосипа. Вона закричала і впала. Я їй водою в обличчя побризкав, вона підвелася. І на мене з кулаками. Я її не засуджую. Я її міцно за руки притиснув і запитав, де хлопчик? Ганнуся ваша сказала, що він у тітки Поліни — хворий. Я із Зуселем — сюди. Тут Євка з Малкою довкола хлопця крутяться, допомагають…

Я не став слухати далі, кинувся до Любочки. Поки дістався, сто разів себе прокляв.

Люба лежала на ліжку. Геть бліда. Очі заплющені.

Ганнуся поруч на підлозі. Спить. Ткнулася обличчям у кулачки і спить.

Я спочатку Ганнусю збудив. Вона підвела обличчя заплакане, шмаркате.

Потім Любу гукнув тихо. Вона не озвалася, а тільки застогнала.

І на низ живота собі вказує.

— Подивися, я сама боюся дивитися. Подивися. Там мокро. Там, певно, кров.

Ну, так. І кров, і все таке інше.

Любу терміново в лікарню.

З Ганнусею напереваги — бігом до Лаєвської. Вирішив Довида із Зуселем негайно пристрелити. Або голими руками придушити. Але їх і слід прохолов.

Євка з Малкою товчуться довкола Йосипа.

Лаєвська кудись пішла, вони до пуття пояснити не могли. Я попросив доглянути за Ганнусею до вечора.

Євка вийшла зі мною на двір.

Я схопив її за руку:

— Головою відповідаєте за моїх дітей.

Єва згідно кивнула і скривилася.

— Звичайно, Михайле Івановичу. За Довидом в Остер поїдете чи як? Якщо поїдете, то я теж. А то там хлопчиків доглянути треба буде, якщо ви Довида заберете. А Зуселя не чіпайте. Він схиблений. Але то вже ваша справа.