Читать «Дізнавач» онлайн - страница 35

Поліна Львівна в двох словах описала, що Єва пішла на взуттєву фабрику, туди, де працювала Ліля, і навіть зайняла її місце на конвеєрі.

Я кивнув:

— Еге ж, так само «кашу» на колодку намазує. І що, густа «каша», чи як завжди, грудками з потертю вище за норму?

Лаєвська зауважила:

— Звідки ви, Михайле Івановичу, знаєте, що Лілечка «кашу» намащувала?

Я промовчав. На провокаційні запитання відповідати не можна. Ніколи не можна. Мало звідки я знаю. Я, між іншим, багато чого знаю.

— Ви, Поліно Львівно, якщо забули, то я вам нагадаю, що я особисто слідство вів у справі Лільки. І на фабриці бував. І з колективом розмовляв. І весь робочий процес дивився. І заготовки з конвеєра в руки брав, не боявся забруднитися.

— Що ви, що ви! Я вас зачепити не хотіла. Мовилося то й мовилося. Євочка теж багато з товаришами Лілечки розмовляє. Вони їй багато чого розповідають як сестрі покійної. Вам не цікаво? Можу поділитися. Або Євочка сама вам розповість. Не хочете?

Щоб припинити непотрібне продовження, я сказав:

— Коли час прийде, сам запитаю. І вона мені любісінько викладе. І колектив ще раз поспитаю, якщо вважатиму за потрібне.

Лаєвська витягла руки вгору і замахала руками. Рукави халата задерлися високо. Я помітив, що руки від ліктів униз у неї ще більш погладшали і трошки обвисли. Вона руками часто при розмові трусила по-всякому. Не помітити було неможливо. Так, жінка вже не молоденька. А бундючиться. Шкода її, а що поробиш.

Подумки відволікся на секунду.

А Лаєвська гнула свою лінію:

— Ой, що ви розлютилися, і Лілічку грубо згадали — «справа Лільки»! Вона вам не Лілька, а Лілія Соломонівна Горобчик, убита злочинним чином на подвір’ї власної оселі серед ясного дня. — Почала ніби жартом, а закінчила поганим тоном. Поганим.

Я суворо глянув на неї і запропонував:

— Поліно Львівно, ви на тлі хворої дитини перебуваєте. Давайте на дурниці не відволікатися.

Вона тут же змінила вираз обличчя, почала розповідати про Йосипа.

Прощалися душевно. Я пообіцяв з’явитися за день, але в разі чого просив негайно повідомити мене по робочому телефону.

Лаєвська кивнула в бік папірця, заткнутого за трельяж, там був записаний мій робочий телефон:

— Аякже, пам’ятаю, пам’ятаю. Не хвилюйтеся.

Заходив я до Поліни Львівни зрання, а в обід пролунав дзвінок. Але не від неї.

Телефонувала Єва Горобчик.

— Михайле Івановичу, ой, приїжджайте скоріше, пояснювати ніколи, швидше!

Я навіть не спитав — куди їхати? Зрозумів — до Поліни Львівни.

Наш хлопець на мотоциклі підкинув у момент.

Залітаю в хату — там ціле збіговисько. Зусель Табачник, Довид, Єва Горобчик, Малка Цвинтар. Галасують по-своєму.

Я крикнув поверх них:

— Усім мовчати! Де дитина?

Вони замовкли, як застрелені.

У тиші заговорила Єва:

— З дитиною все гаразд. Вона спала. Зараз, напевно, вже не спить, грається. З нею Поліна Львівна.

Вступив Довид:

— Євко, мовчи, дурна! Тут твого діла нема. Я — законний дід хлопчика. А ви всі ніхто. Я буду казати.

Я зрозумів, що особливо страшного, тобто смертельного, тут нічого немає. Тому заспокоївся.