Читать «Дізнавач» онлайн - страница 30

Коли ми оформляли документи на Йосипа, Довид усе підписав моментально. Завдяки моїм зв’язкам справа пройшла скоренько. Отже, тепер мене з Басіним нічого не пов’язувало. Ну, рідні брати Йосипа при старому. То й що? Чи мало у війну розкидало дітей з різних родин? Що ж, тепер одну сім’ю з усіх розкиданих збирати і разом поневірятися?

Я сам не раз думав над смертю Гутіна. І виходило, що нічого не міг придумати путнього. Жив Євсей чесно. Весь на видноті. Белку любив. Дітей теж. На роботі добра слава.

Не приховую, радувало мене, що він себе вбив за моєї відсутності. Я як оперативник розумів, що якби я в ту хвилину був у Чернігові, мене б затягали по допитах. Замучили б рапортами. Я б виявився головним тлумачем учинків кращого друга. А з кого спитати, як не з мене?

Отож! Із кого спитати?

31 грудня я сказав Любочці, що їду у службових справах до району, а сам вирушив у Халявин — до психлікарні.

Головний лікар Дашевський Юлій Петрович зустрів мене добре. І сам видавався несповна розуму. Посміхався без упину. Про Белку сказав утішне, що вона сама себе не відчуває. Що їй у такому стані спокійно.

Я поцікавився:

— Чи може вона одужати?

Дашевський запевнив:

— Не може.

Я наполягав:

— А чи бували такі випадки?

Юлій Петрович подумав і відповів:

— Подібне траплялося. От був у нас до війни такий пацієнт — Штадлер. Він трохи згодом прийшов до тями. Хоч лікарі спочатку вважали, що випадок безнадійний. А тепер майже звичайний громадянин. До речі, до Белли навідувався. До неї взагалі багато відвідувань. Якщо враховувати специфіку закладу. Батько, звичайно. Штадлер. Лаєвська Поліна Львівна. Молода жінка, цікава — Єва Горобчик. Ще якийсь чоловік — наш можливий пацієнт, я вам як лікар кажу, точно коли-небудь із ним зустрінемося. Прізвище уточню, якщо треба.

Я запитав:

— Пританцьовує цей ваш майбутній постоялець? Ніби молиться по-вашому на ходу?

Лікар насторожився:

— Як це — по-нашому?

— По-єврейськи. Самі знаєте.

Юлій Петрович ніяково буркнув:

— Ну так, звичайно.

— Не треба уточнювати. Табачник його прізвище. За паспортом. А насправді — чорт його знає. Такий тип — усього можна чекати.

Лікар підтакнув:

— Саме так, саме так.

Белка гуляла подвір’ям. Зверху сірого байкового халата на ній була абияк насунута фуфайка, на голові тепла хустка, коричнева, з білястою облямівкою. Валянки без калош.

Мене не впізнала.

Я не наполягав. Повісив їй на руку, на стиснутий кулак, сітку з гостинцями — булка, цукерки-подушечки. Погладив по плечу.

Цукерки в кульку Белка чомусь відразу розрізнила.

Сказала:

— Подушечки? Мої улюблені. Як там Євсею лежиться? М’яко йому?

Я витягнув цукерку і подав їй прямо в трохи відкритий рот.

Вона пожувала і, задоволена, підтвердила своє запитання:

— М’яко йому лежиться. М’яко.

До Нового року залишалися години, треба було встигнути прикрасити ялинку для дітей.

Розмовляти ніколи. І ні з ким. Белка — порожнє місце. Більш порожнє, ніж Євсей зараз у труні на подушечці з червоного кумачу.