Читать «Дізнавач» онлайн - страница 29

І так радісно вона про своїх убитих дітей сказала, начебто вони самі собою виросли і від неї виїхали в далекі краї. А вона тепер замість них — наших просить у тимчасове користування.

Любочка тут не витримала — розплакалася.

— Спасибі. Спасибі, Поліно Львівно. Даремно, звичайно, ми вас не потурбуємо. Але в крайньому випадку — звичайно. Спасибі.

Лаєвська обійняла Любочку, аж Любочки моєї стало не видно.

Я пішов проводжати. Пропонував повністю до хати. Але Поліна Львівна рішуче відмовилася.

Я її провів через найтемніше місце — через провулок до площі, і вона почала прощатися.

Відповів в її ж дусі:

— Спасибі і до побачення.

Вона помахала рукою просто в моє обличчя. Як туман перед собою розігнала.

Я пішов швидко. Але озирнувся. Лаєвська стояла на місці. Не дивилася мені вслід. Стояла собі і стояла. Дивилася під ноги. В сніг.

Любочка не могла заснути. Питала, як нам віддячити Поліні Львівні.

Я запевнив, що спеціальної подяки не треба. Люди допомагають людям. Так у війну було. Так і зараз. Якщо спеціально довго дякувати, опиняєшся у принизливому становищі. Ніби й не розраховував на людське тепло. Треба просто бути людьми. І якщо Лаєвській знадобиться наша допомога аж до крові, треба здати кров.

Такий приклад заспокоїв Любу.

Тепер про Євсея. Справу відкрили і тут же закрили — очевидне самогубство.

Балачки Лаєвської наводили на різні думки. Я зіставив її різноманітні заяви неприємного толку, і виходило, що вона котить на мене бочку. Котить і котить. Котить і котить. І сама не знає, що котить і для чого.

Будьмо відверті. Я не забув свою поїздку в Остер. Після мого повернення з Рябини — просто на похорон Євсея — я не помітив з боку Довида ніякої зацікавленості в розмові зі мною крім тих дітей і Белки. Якщо у нього щось було на думці — то пропало в результаті сімейної трагедії. Зусель — не рахується. Дурко.