Читать «Дізнавач» онлайн - страница 146

Мирон підступив до головного, сказав: „Вона мені колись наплела, що мала план об’їздити всі дитячі будинки — дівчаток своїх знайти. Скасувала план?“ — „Чому? Їздить. І їздить, і їздить“. — „Що вона шукає, їх же немає“. — „Ну, немає. А вона їздить. Випитує, може, були такі і такі за описом. Може, їх хтось уже удочерив. Усіх разом або окремо. І капшук із собою возить. Там золоті коронки і каблучки. Якщо раптом виявиться, що їх уже прилаштували — обміняти на золото“.

У Мирона побігли мурашки по спині: „Які коронки, яке золото?“ — „Я дала. В одному селі ми поліцая розстріляли, відомий поліцай особисто євреїв у землю живими закопував, а перед тим знімав з них цінне, що було. І коронки дер. Він начебто роз’їзний був. І в Києві відзначився, і в Ромнах, і в Сумах. Він з німцями на захід і рухався. Ми його в селі під Хмільником взяли. Він нам цей капшук пхав. Просив не стріляти. Нас послали з одним моїм товаришем. Я вже не у Цегельника була, а в загоні Медведєва. Ми поліцая ліквідували. На зворотному шляху товариша вбили. Мене жодна куля не зачепила, паскудство. Жива залишилася. — Лілька сказала зі злістю. Не на кулі, а на себе, що не зачепили. — Капшук у мене залишився. Я подумала — зараз упіймають, золото поліцайське при мені, а він цим капшуком хвалився перед усіма. Та не потрібен мені цей капшук. А кинути — не можу. Це доказ, що поліцая ми ліквідували. Завдання виконали. Золото на Велику землю відправлять, там знайдуть застосування — на озброєння нам же ж. Петляла, петляла. Мороз страшенний. Думала, добре б замерзнути. І не боляче. Лягла і чекаю, коли прийде моє звільнення. Думала: „Діти горіли, їм жарко було, а мені нехай буде холодно до смерті“. І кажу до себе — молитвою: „Забери мене, будь ласка, люба моя смерте. Я на все згодна. І на пекло згодна. Тільки забери звідси, із цієї землі проклятущої“. І вже впала кудись униз, чи вгору, не зрозуміла. Провалилася нагору. Так. Нагору. Точно. Прокинулася в сільській хаті. Баба мене розтирає самогонкою, потім гусячим жиром. Довго хворіла. Мене, напевно, списали. Як безвісти зниклу. Стара, звичайно, капшук при мені виявила. І мені ж його вручила, коли я прочумалася. Кажу: „Залиште собі. На господарство“. Відмовилася. Це, каже, не моє, чужого мені не треба. Я їй обручку звідти хотіла залишити. Залишила. На підвіконня поклала, щоб вона після мого відходу побачила. Капшук закопала в городі. Але треба шукати партизанів. Тут фронт наблизився впритул до місцевості, де я блукала. Мене виявили наші армійські розвідники. Довоювала в регулярній. Після перемоги куди йти? Де тільки не тинялася. На початку сорок шостого доїхала до Чернігова. Ніби хтось мене гнав сюди. Зустріла Поліну. Розповіла їй і про капшук. Поїхали ми з нею. Стара у тій хаті не мешкає. Закинуте все. Села немає. Спалено. А капшук я відкопала. Ось, Мирончику дорогий мій, і згодиться проклятий капшук“.