Читать «Дізнавач» онлайн - страница 144

Мирон слухав Поліну, і до нього дійшло остаточно, що ніякого особливого завдання немає. Є вивих Поліни в бік своїх передчасно загиблих дівчат. І історію з дитячими будинками вона вигадала особисто для Мирона для виманювання у нього бланку. Насправді вона має намір обшукати всі дитячі будинки Радянського Союзу для виявлення своїх дітей. І мало що дитячі будинки. Вона всю країну має намір обшукати. І налагоджує зв’язки з такою метою.

Мирон вирішив улаштувати провокацію. Запитав, чи може чимось допомогти. Крім бланку. Оскільки він уважає, що завдання Поліні дали, а сприяти не хочуть. Навіть листа путнього на солідному бланку не видали. Довелося Поліні звертатися до нього. Дивно, яка безвідповідальність. Роздають завдання — і роби як хочеш. Виходить, Поліна на свої зароблені кошти буде їздити, а це насправді — відрядження. Належить видавати і на витрати, і добові. Не кажучи про те, що треба дітей з дитячих установ везти до нових батьків або батьків до них. Витрати величезні. Загалом, тріщав-тріщав Мирон, ніби на зборах, і руками махав, і тупотів ногою, що нехай Поліна як хоче, а їй необхідно поставити перед органами, що її уповноважили, питання, щоб підтримали її матеріально і спеціальними посвідченнями, і дивно, що Поліна, з її діловими якостями, відразу не вимагала, а тепер змушена крутитися. Мова йде про дітей! Мало того, що до них національність і політику прикрутили, то ще й доручили беззахисній жінці. І під кінець вирвалося у Мирона про «і добре б тільки, що беззахисною, але й самої постраждалої, яка втратила родину».

Отямився, прикусив язика. Але пізно.

Поліна сказала: «Мовчи, Мироне. Ти думаєш, я збожеволіла? Трошки є. Трошки. Ось настільки. — Поліна показала ніготь мізинця. — Там, де мої дівчатка у мене всередині живуть, — так, я збожеволіла. Інше місце здорове. І багато місця. Бачиш, яка я. Ти проти мене сморчок. А в голові у тебе нікого мертвого немає. У тебе всі живі. І Сіма, і Сунька. — Поліна звелася навшпиньки, потягнулася, розвела руки в сторони, потім звела, вигнула спину і задерла підборіддя. Засиділась над шиттям. Улаштувала собі за звичкою виробничу гімнастику. — Ще тиждень тому у мене надія була. Я й справді гадала — знайду своїх дівчаток. А вчора надія скінчилася. Ти Лільку пам’ятаєш? Євчину сестру? Звичайно. Вона придумала тобі Суньку підкинути. То слухай. Лілька жива. Страшнюча, худа, зацькована, але жива. Волосся стирчить руде — не волосся, — патли. Зустріла її вчора на базарі. Невідомо чим живе, по кутках, роботи немає. Злиденна. Я б її не впізнала. Вона перша підійшла. Привела її до себе, відмила, нагодувала. І послухала. Всю ніч слухала. За язик не тягнула…»

Поліна звела дух, і Мирон побачив, яка вона велика, висока. Раніше не помічав. Він крадькома кинув погляд на ноги — чи не на підборах Поліна. Ні.

Поліна зауважила: «Слухай, Мироне. Нічого мене оглядати. Мої діти — Рая, Соня і Міла — загинули у вогні. Це бачила особисто своїми очима Лілька. Ось так. І партзавдання моє тепер можна засунути в дупу. Я його собі вигадала. Я його скасовую.