Читать «Дізнавач» онлайн - страница 145

А ти, Мироне, вільний. Бланк у себе залишу. Ти не сильно за нього переживай. Хтозна, як він у мене міг опинитися. Ну, якщо вже дійде до відбитків пальців — тоді не знаю. Відбрешешся якось. Із Сімою порадишся — і відгавкаєшся». Поліна під час розмови опанувала себе, закінчила промову своїм звичайним голосом. До такої міри звичайним, що Мирон засумнівався, чи вона йому зараз виклала правду.

Мирон вийшов із запамороченою головою. Йшов нетвердо. Зачепив ліктем бабу, яка рухалася назустріч. Фуфайка розстебнута, чоловічі черевики без шнурків, хустка збита на потилицю. Руді патли стирчать на всі боки. Пройшла, а Мирон тільки зрозумів — Лілька Горобчик.

«До Лаєвської,— подумав Мирон, — як на страту шкандибає». Хотів покликати, але не покликав.

Про те, що бачив Лільку, Мирон нікому не розповів. Але коли Євка доповіла йому, що бачилася з сестрою в Чернігові, що Лілька в повному достатку, не втримався. Взуттєва фабрика у Чернігові — єдина, знайти не важко.

З першого погляду Файда впізнав колишню Лілю Горобчик. І притому ще більш гарну і ставну. Вбрана за модою, губи нафарбовані. Черевики на підборах. Мирон підійшов, розіграв випадкове зіткнення. Ліля не зніяковіла. Без радості відповіла на привітання і пішла собі далі.

Мирон її зупинив: «Треба поговорити. Щодо Лаєвської. Вважай, я в курсі. Мене вона проти моєї волі втягнула. Я так розумію, вона й тебе до себе прив’язала. Поговори зі мною. Ти теж зацікавлена». Ліля змінилася з вигляду. Крізь пудру навіть визирнуло бабське обличчя — те, що Мирон бачив і не забув. Буркнула: «Пішли».

Повела Мирона до Мар’їного гаю недалеко від фабрики. Сіли на повалене дерево. Літав тополиний пух. Мирон чхав. Не знав, із чого почати таким чином, щоб вивернути на потрібне русло.

Запитав: «Лілю, ти бачила, як загинули доньки Поліни?» А вона сказала: «Не ваше діло». — «Поліна мені сказала — ти сама зізналася. Неправда?» — «Правда». — «І що?» — «Та те. Не могла я не зізнатися. Я винна. От і зізналася. Вам добре. А я жити не можу. Поліна мене трохи оживила. Буду жити. Так усім можете й переказати». Мирон сказав, що нікому нічого переказувати й розносити не має наміру. Не для того він хоче відвертості. «Лілю, зрозумій, Лаєвська — гарна жінка. Але вона тебе може втягнути. Ти пожалієш її зараз, тому що винна перед нею. А вона тебе втягне. Я теж піддався». — Ось що сказав. — «Ви що, теж винні?» — Запитала Ліля байдуже, з несподіваною насмішкою. Мирон завагався, але відповів: «Теж». Ліля неприємно засміялася. Негарно. Пух набивався в рот, а вона реготала. Крізь регіт і сказала: «Ми всі, виходить, тут винні. А якщо так, то й не соромитися можна? Ви так думаєте? Мирон сказав, що так не думає, але все ж таки.

Лілька заспокоїлася. Зібралася щось сказати, але не почала. Наче затнулася і проковтнула першу, так і не сказану літеру. Нарешті, мовила: „Гаразд. Не хвилюйтеся. Нічого страшного Поліна не робить. Вона немовби переїжджа сваха. Це за законом не переслідується? Ні. Для фінінспектора — шиє вдома. Податок сплачує. Чого ви злякались? Не розумію“. Лілька намагалася посміхатися. Але не виходило. Мирон натиснув на хворе: „Ну, розповіла їй, що бачила, як її діти вмирали. А вона що?“ Ліля труснула головою так, що волосся зі шпильок з боків вислизнуло і прикрило обличчя. Крізь волосся вона і відповіла: „У мене граната з собою була. Я б нічого не змогла. А Поліна дорікнула: „Як не змогла? Могла у вікно кинути, щоб діти не мучилися“. Повела до себе. Я не піти не могла. Я перед нею як собака винна. Навік. Сто разів їй розповідала за ніч, як її діти горіли і як я гранату в кишені мацала. Вона мені сукні показала, що дівчаткам своїм шиє. Каже — обов’язково знайшла б, якби вони залишилися тоді живі. І ще раз змусила мене розповісти. Не вірила й не вірила. Поліна — божевільна. З вигляду здорова. Надто здорова. І мова у неї, і ходить, і з людьми заграє. А насправді — ні. Це я зараз розумію. Тоді не втямила. Сама перебувала близько до такого ж“. — „А тепер?“ — „Тепер — ні. Тепер розповідаю Поліні — а серце спокійне“. — „Досі розповідаєш?“ — „Вона просить. Як я можу відмовити?“