Читать «Дізнавач» онлайн - страница 143

Раптом він гукнув у вікно — я перед тим, як лягти, розкрив навстіж для повітря.

— Сунько, тікай звідси! Тікай!

Я схопив Мирона впоперек живота, повалив на себе — на ліжко, потім підім’яв. Він безсило витягнувся піді мною. Як Зусель. Я відвалився вбік.

За кілька секунд Мирон розліпив очі. У мій бік голову не повернув. Хоч, звичайно, відчував, що я поруч. Упритул. Між ним і стінкою.

Я переліз через нього, як через колоду, сів скраю.

Надворі лунали голоси Сіми і Суньки. Сунька хотів зайти в хату, Сіма не пускала.

Мирон лежав і говорив. Повільно, як картину переказував своїми словами.

Він витерпів тиждень після того, як віддав бланк Поліні.

З’явився до неї в Чернігів із твердою впевненістю: треба бланк вилучити назад і нехай вона робить що хоче далі. Одне — Сунька і його, Мирона, помилки молодості, інше — офіційний бланк на сумнівні цілі. Що стосується Сіминої неспокутуваної провини перед Поліною — то вона, вина, і є неспокутувана. І що ж, усе життя за неї бути винним? Неспокутувану провину треба прощати, або забувати, не простивши. А жити із нею неможливо. І Поліна зобов’язана або пробачити, або дати забути.

Лаєвська відчинила двері, привіталася тихим голосом, навіть радісно, попросила почекати трошки. Шила дитячу сукню. З бантиками, стрічками, оборочками. І всього на сукні було вже багато. А вона все тулила і тулила в різні місця прикраси. Наживить — струсне сукню, відпоре бантик і знову пришиває. В інше місце.

Мирон дивився-дивився, і сказав: «Поліно, у тебе термінова робота. Я, може, невчасно. Мені в облвиконком ще треба. Коли до тебе зайти?» Поліна швиденько згорнула шиття і сказала: «Нічого, нічого. Не терміново. Я як починаю бантики тулити, то зупинитися не можу. Навіть добре, що ти мене зупинив. Я не знаю. Хочеться гарно зробити. А якщо зайве — вже не гарно. Я сама зайвого не люблю. Але дитяче — сам розумієш. Воно манюнє. Важко визначити, зайве чи здається».

Поліна зім’яла матерію, стрічки, мереживо. З-під столу витягла великий клунок, розв’язала і стала запихати сукенку туди. Слизький шовк розвертався і вислизав, Поліна запихала і запихала. До такої міри, що розворушила весь тюк. Мирон побачив, що сукня не одна, а щонайменше їх десять. І всі невеликі. Дитячі. Готові, на його погляд. Тільки дуже пом’яті. Що й зрозуміло — перебували в зім’ятому стані.

Він сказав: «Що ти мнеш? Кажу, не поспішай. А то всю роботу нанівець. Матуся забирати прийде — платити відмовиться». Пожартував. А Лаєвська відповіла: «Не хвилюйся, Мирон. Я і є матуся. Я погано собі не зроблю». Остаточно запхала в клунок сукні, прибрала під стіл. Переможно глянула на Мирона.

Промову свою Файда репетирував-репетирував, але відразу зрозумів — ні слова їй сказати поперек не зможе. Запитав, як іде виконання завдання з дитячими будинками.

Поліна відповіла, що впритул іще не приступила. Треба добре підготуватися. Чернігівську область вона забезпечила собі за допомогою папірця Мирона, але решта країни не охоплена. Хоч вона сподівається, що закриє виконання плану в межах Чернігівської області.