Читать «Дізнавач» онлайн - страница 135

Отже, треба вкластися у два дні хоч би з половиною. Так я для себе визначив.

Удома Люба з Ганнусею робили генеральне прибирання. Йоська бігав тут же з криками й сміхом. Гришко з Вовкою надворі вибивали доріжки.

Я попросив собі якусь справу, але Люба відповіла, що краще — не заважати. Помічників і без мене вистачає.

Я запитав, може, мені піти з Йоською і хлопцями погуляти.

Люба погодилася. Оголосила, що буде нас чекати з обідом на третю.

Я додав, що й Ганнуся б з нами пішла для повноти команди, якби Люба відпустила головну помічницю.

Люба й тут не висловилася проти.

Мені потрібна була радість. І я її собі влаштував. Три години ми гуляли Черніговом, і я з теплотою зазначив, що Гришко та Вовка не почуваються чужими. Намагаються йти ближче до мене. Коли Йоська втомився, несли його по черзі, а Ганнусі сказали, коли вона теж хотіла, що це справа чоловіча, а її справа особливо допомагати мамі Любі. Морозиво — хоч і залишки — Вовка і Гришко запропонували Ганнусі. Спочатку Гришко, коли побачив, що Ганнуся доїла, а за Гришком і Вовка. Воно вже дуже крапало йому на руки, а він чекав, коли Ганнуся долиже Гришкове, потім вручив своє.

Йоська тягнувся за добавкою, але я не дозволив.

До хати залишалося трішки, коли Гришко сказав:

— Михайле Івановичу, дід татову хату продав? І свою теж?

— Так.

— А та, де ми в Острі жили, наша?

— Ваша. Твоя, Вовчина і Йосьчина. Дід купив.

— А тітка Єва казала, що ми з її дозволу мешкаємо. Вона перестане дозволяти, і ми там мешкати перестанемо. Знову в землянку до Зуселя підемо. Брехуха.

Я зупинився.

— Коли вона таке казала?

— Коли Зуселя хворого привозила. Коли посаг свій просила у діда, а він не дав. І мені подивитись не дозволив.

Оце номер. Ну Євка, ну погань! Брехня на брехні. Правду по краплині вичавлює, і ту розмазує, не збереш. Розмовляти з нею виходить урешті-решт даремно.

Я мирно сказав, щоб Гришко не забивав собі голову чужою брехнею. Тітка Єва була зла на діда і тому сказала неправду.

Обідати я не залишився. Любі шепнув, що треба на службу терміново. Можливо, й навіть скоріше за все, з нічним виїздом у район. Щоб не хвилювалася.

Люба зібрала в дорогу дещо з їжі. Мовчала.

Потім запропонувала:

— Мишо, я ті гроші, що ти нам у Рябину присилав, майже не витрачала. Візьми.

Дістала з гаманця пожмакані папірці. Простягнула далеко від себе в повітря.

Я не взяв. Дещо у мене залишалося. Усі наші діти тут, а не десь. Отже, тут і гроші потрібніші.

Я відбув в Остер. І цього разу вирішив для себе останнім і рішучим.

У моєму мішку була їжа, зміна білизни і проклятий капшук. Я виявився до нього прив’язаний.

Шофер попутної вантажівки трапився остерський. Узяв мене до самого місця призначення. Чоловік у віці. Я запитав, чи знайомі йому в Острі такі прізвища, як Мельник і Цегельник.

Він відразу відповів, що їх знають і поважають усі. Тільки Янкель Цегельник — колишній видатний командир єврейського партизанського загону років зо два тому несподівано зник безвісти. Казали, що втопився в болоті. А Гиля Мельник, його заступник з партизанської слави, живий і здоровий.