Читать «Дізнавач» онлайн - страница 136

Я попросив підкинути мене до хати Мельника.

Господар перебував удома сам.

Я без передмов сказав, що йому як колишньому партизану довіряю цілком і прошу відповісти на кілька запитань.

Мене цікавлять дві особи: Лілія Горобчик і Поліна Лаєвська. Про громадянку Горобчик я одразу заявив, щоб уникнути непорозумінь і зайвої стриманості, що вона на тому світі. А Поліна жива. Але краще й про неї казати саму правду й не прикрашати. Ніякої оформленої справи проти неї органами не ведеться, але інтерес є.

— Що розповідати?

— Усе цікаво. Висновки я сам зроблю. Спочатку про Горобчик. Що їх дві сестри-близнючки — відомо. Про батька з матір’ю — загинули в період окупації — теж зрозуміло. Про Єву відомо. Про Лілю — нічого. З Лілі починайте. З війни.

— Лільку вбили?

— Ну, вбили. Яка різниця?

— Різниця така, що її мали вбити. Я завжди знав: своєю смертю вона не піде. — Посміхнувся Мельник, можна сказати, лагідно. Що посмішка припала на такі його дивні слова, мене здивувало.

Він зауважив:

— Я тому посміхнувся, що вона мені казала якось, у загоні: «Мене куля не бере. А жити не хочу і не можу. Що мені робити?» Я їй відповів, що закінчимо розрахунок з фашистами, і потім вона знайде собі місце. І жити захоче. Сказав через посаду. Так не думав. У мене взагалі думка, що людина сама має визначатися — чи їй жити. Вона раз і назавжди в якусь хвилину визначила — не хочу. І мені було зрозуміло, що після перемоги жити вона перестане. Переможе — і перестане. Я здивувався тільки, що вона після війни протягнула так довго. Особливо сказати нічого. Воювала як усі. Відчай у неї з’явився після одного випадку. Ви про Лаєвську разом з нею запитали. То з Лаєвською це й пов’язане. Поліна перед війною виїхала з Остра: її чоловіка перекинули кудись у Середню Азію. Він був гарний виконроб. Чи інженер. По всій Україні працював на великих будівництвах. Вона за ним, за черговим призначенням. І з дітьми. Правда, у нас її не любили. А з іншого боку — кого люблять? Вона вдягнутися прагнула, гроші мала через чоловіка. Діти ставні. Гарні. На п’ятірки вчилися. Дівчатка. У сорок першому старшій було років чотирнадцять. Молодшої та середньої точно не пам’ятаю. Але теж школярки. Ну й Поліна їх на літо з нового місця сюди прислала. Погостювати. Чоловік їх привіз і мав намір сам з ними відпочивати. Начебто у нього в Середній Азії малярія чи віспа почалася. Чи щось таке. Мешкали у Файди в Козельці. Його Сіма — дружина, двоюрідна Поліні. Файда відразу пішов на фронт. Сіма із сином — в евакуацію. Для відповідальних співробітників виділили транспорт. Для Полінчиних дітей і чоловіка місця не знайшлося. Вони туди-сюди. Залишилися. Чоловіка на вулиці німці застрелили. Дівчаток хтось заховав. Коротше, вони опинилися в Янові у місцевої баби з дідом. Ті їх ховали, ховали, до зими сорок першого ховали у себе. Потім хтось доніс. Звичайна історія. Прийшли німці з поліцаями. Німці стояли, а поліцаї хату палили. Діти у вікна намагалися вилізти, їх запхали назад.

Старого зі старою раніше розстріляли перед усіма, щоб зробити приклад.