Читать «Дізнавач» онлайн - страница 137

— Звідки відомо? Хто бачив своїми очима достеменно?

— Достеменно бачила Лілія Горобчик. Вона в той момент перебувала на завданні. В Янові. По хліб її послали. Чи що дадуть. Ми голодні сиділи. Останнє сіно з вареними ременями доїдали. Вона взяла мішок і пішла в Янів. І Лілія бачила своїми очима, як палили Полінчиних дітей. Після того вона мені й сказала, що не може жити.

— Війна. Що вона, раніше фашистських звірств не бачила?

— Бачила й не таке. Але щоб вона поруч — а дітей знайомих урятувати не могла… Ну, що могла? Вилізти вперед, гранатою помахати — і не встигла б. Коли чужі гинуть, тим більш у муках — дуже їх шкода. А якщо близькі — нестерпно. Сам з ними і гориш, і шкуру з тебе здирають, і закопують у землю живим. По собі знаю. А вона — молода жінка, їй самій ще дітей народжувати. А у неї всередині випалили те місце, де діти мають перебувати. Так вона мені казала. Потім Ліля зникла. Ми її заочно поховали з пошаною. А після війни хтось її у Чернігові зустрів. Потім Євка до неї навідувалася. Я краєм вуха чув. Жива — і добре. А Лілю не Лаєвська вбила?

— Чому ви так подумали?

— Не знаю. Ви звели їх разом. Я подумав — Поліна вбила. Файда про неї розповідав, що вона через своїх дітей збожеволіла. Ви її бачили? Нормальна вона зараз?

— Нормальна. Здоровенна бабища. Губи фарбує, перманент робить. Не хвилюйтеся. Нормальна. Гарматою не проб’єш. Звідки вона дізналася про дітей?

— Хтось у загальних рисах розповів. З наших. Таке з вуст в уста передається. Рознесли.

— І що, всі знали, що Лілія своїми очима спостерігала смерть дітей?

— Узагалі-то сумніваюся. Отож-то й є, що ніхто із загону не знав, куди я її послав. Тим більш що в Янів і не відправляв. Лілька мала попрямувати в інше село. А вона пішла в Янів. Повернулася, завдання фактично не виконала. Замість виконання розповіла про дівчаток. У воєнний час, хоч в армії, хоч у партизанах, — таке дуже не вітається. З мене, щоправда, слово взяла, що я нікому про те, що вона бачила. Я обіцяв. Обіцянки дотримався. Сама висловилася в тому сенсі, що готова понести заслужене покарання. Але я для нашого командира — Янкеля Цегельника — придумав. Вигородив дівку. Щоб вона ще з кимось обговорювала? Навряд. Через місяць приблизно вона зникла. Пішла на чергове завдання і пропала безвісти. А хто її вбив? Знайшли?

— Знайшли.

— А за що?

— Товаришу Мельник, вам цікаво, а в мене часу нема розповідати. До того ж це до цієї розмови не стосується. Ви не ображайтеся.

— Розумію.

Мельник спитав між іншим:

— Ви ж із Файдою знайомі? В Острі секретів нема. Усі на видноті. Запитайте у нього. Він може ще розповісти. Він багато чого знає. Тільки наляканий тепер. До нього Лаєвська налітає. Бігає, місця собі не знаходить. Нечасто, але буває тут. Я особисто жодного разу не бачив її після війни. Люди кажуть. І, майте на увазі, одностайної думки нема: вона в здоровому глузді чи ні. Звичайно, з Файдою і Сімою у неї добре. Вони налякані, вона прибита. Таке.

— А ви не налякані?

Гиля невизначено похитав головою.

І запитав:

— А ви, товаришу капітан?