Читать «Дізнавач» онлайн - страница 132

Євка усвідомила перемогу і пішла. А перед цим скромно попрощалася. Ніяких термінів повернення вона сестрі не ставила. А через два місяці її вбили.

Єва дала собі перепочинок. На стіл вона вже не дивилася. Більше в підлогу. Бубоніла-бубоніла, і перестала.

Я приніс їй води.

Зрозуміло, Лаєвська приїжджала в Остер з Євсеєм. І принаймні тепер зрозуміло, що вони були в Острі разом не раз. І до смерті Лільки були, і після, коли капшук привезли. І в хаті Лільки був Євсей. І що саме вони, виходить, робили втрьох — Лілька, Лаєвська і Євсей.

А Євка-дурепа їм карти трохи сплутала.

Але оскільки вона стверджує, що до Лаєвської щодо повернення своїх червінців раніше початку-середини березня 1952 року не зверталася, а Поліна з Євсеєм капшук привезли саме в цей час Файді, як же Євка могла дізнатися, що в капшуку лежить і скільки? Що там її і не її?

— Єво, а виходить, ти мені не всю правду кажеш. Звідки ти знаєш, що в капшуку? Лаєвська тобі сказала переконливо, що червінчики кудись запроторила на свій розсуд, а ти бачиш капшук і заявляєш, що тут твоє. Ну? Не кажучи про те, що ти ще у Довида канючила, коли капшук при ньому був.

Єва підвела голову. Вирячила очі.

— Не скажу. — Одними губами і промимрила.

Я не став сперечатися. Знала й знала. Випливе.

Напоказ почав збирати коштовності. Складав по одній. Особливо дбайливо перекладав червінці. Не кидав усередину, а засовував на самісіньку глибину.

Євка не дивилася. Стягувала хустку на грудях. Стягувала-стягувала, аж поки один кінець дав тріщину. Тобто порвався. Стара хустинка. Євка з такого конфузу опритомніла. Здерла залишки і замахала в повітрі.

Я побачив її плечі і зазначив, що вона погладшала.

— Ти, Євочко, головне, стеж за фігурою. Їж менше. Ти від нервів їси багато. Сукня весільна готова, напевно. З мірки не зійшло? Нічого, Поліна розставить клинцями з боків.

Євка обмацала свої боки — машинально. Жінка.

Я різко продовжив:

— Де й хто показав тобі вміст капшука?

— Ніхто не показував. Довид словами сказав: тут, каже, на найважливішу справу кошти. І твоя доля, Єво теж тут. Від твого імені Лілія розпорядилася — п’ять золотих монет царського карбування. Так і сказав — «карбування». Я б такого не вигадала. Повірте, Михайле Івановичу. Я наче з ланцюга зірвалася. Я з ними вже попрощалася. Не віддала мені їх Лілька до своєї смерті, я їх з нею відпустила на той світ. Навіть спокійно. Пробачила борг померлій рідній сестрі. А як же. А тут знову чую як належне: від мого імені. Тобто вона забрала їх у Лаєвської і від мого імені в капшук засунула. А там знаєте що? Там коронки єврейські. З мертвих. Яких стріляли поліцаї. І обручки теж. І вони, гади, туди ж мої монети. Лілька навмисно! Саме навмисно! Вона й не таке могла вигадати. Точно Лілька! Я відразу повірила і вимагала свою частку назад. Довид відмовив. Я Зуселя притягла на собі, можна сказати, послугу Лаєвській зробила. А виявляється, мої грошики там, разом із цією гидотою, з мерцями заодно, щоб я руки свої туди пхала і потім повік не відмила.