Читать «Дізнавач» онлайн - страница 112

— Тату, дідусь собі труну робить, щоб у ній лежати під землею. Ми йому допомагаємо.

Йоська притискався обличчям до моєї шиї і повторював кожне Ганнусине слово нерозбірливою дитячою мовою.

Ганнуся підвела мене близько. І правда, на двох пеньках стояла труна. Ще не до кінця зроблена. Дошки обстругані гладко.

Ганнуся з гордістю провела по них долонею:

— Нічого не має колотися. Ми з Йоською самі перевіряємо. Ми любимо дідуся і хочемо, щоб йому було добре. Ще залишилося віко, і дідусь буде вмирати.

Я слухав і дивився. Але якоїсь миті втратив нитку. Здалося, що я уві сні. Тільки вага Йоськи не дала мені остаточно прикрити очі й опуститися на тверду землю, хоч дуже хотілося.

Йоська запросився з рук.

Він пішов до відчинених дверей і гукнув:

— Діду, ми тут! Покажи татові, як ти будеш лежати.

Зайшов Діденко. Засміявся.

— Ану геть, дурники малі!

Діти весело канючили, щоб він улігся.

Я мовчки спостерігав.

Але коли Діденко став примірятися, як зручніше залізти в труну, не витримав. Схопив його поперек живота — зі спини і відкинув убік.

Старий упав обличчям униз.

Діти перестали сміятися. Йоська закричав. Ганнуся заплакала.

Діденко повернувся на спину, завовтузився, відразу підвестися не зміг. Діти кинулися допомагати.

Я вискочив із сараю на сонце. До нас йшла Любочка. У сарафані. Ноги крізь матерію світилися високо.

Я сказав:

— Мені погано. Дуже погано.

Непевна усмішка зникла з обличчя Любочки.

Я додав:

— Зараз підемо на річку. Удвох. Так?

Люба кивнула.

Вона поставилася до мене без ніжності, але й не відштовхнула. Звичайно, я, як чоловік, у такий момент не став чекати, але все-таки.

Ми лежали в траві і не дивилися одне на одного. Немовби щойно мало місце не кохання між чоловіком і дружиною, а непорозуміння між чужими людьми.

— Любо, про що ти думаєш? — запитав, щоб подати свій голос. Щоб вона згадала, що це я. Щоб зрозуміла, що я тут і я був з нею хвилину тому.

— Пора збиратися. Думати ніколи, Мишо. Ніколи думати.

Люба заплакала. Не як бувало іноді з нею — нишком, а вголос, просто мені в обличчя.

— Як ми будемо жити, Мишо? Як ми будемо годувати дітей?

Я зрозумів: у жінки істерика. Я трохи мазнув її по щоці, не ляпас, а я не знаю що. У всякому разі, не дуже боляче. Як іще припинити?

Вона затихла. Але погляд лишався непевний. Звідкись ізсередини, із глибини.

— Любочко, дітей виростимо. Нам би з тобою бути разом. І кохати одне одного. Ти не проти?

Люба мовчки підвелася, поправила сарафан. Спробувала приладнати відірвану спереду шлею, але відірвала її геть і відкинула далеко вбік.

— Як скажеш, Мишо. Скажеш — виростимо, скажеш — буду тебе кохати. Як зможу.

І швидко побігла назад. У річку обполоснутися не зайшла.

Коли я повернувся — Люба сиділа на клунках з речами.

Діденко метушився, перев’язував валізу. Кришка не закривалася. Від зусиль аж погнулася вся.

— Що ви там напхали?

Я відкинув верх. Сало в ганчірці, хліб, величезний рушник, ряднинка — та, з-під вишні, полотняна сорочка, кальсони, чоловіча білизна натільна на поворозках, чоботи майже зношені, валянки. Якесь непевне ганчір’я, допотопне, самоткане.