Читать «Дізнавач» онлайн - страница 113

Я прибрав усе, крім сала і хліба.

— Миколо Івановичу, спасибі вам, звичайно, що ви для мене гостинці-подарунки зібрали. Від себе відриваєте. Але у нас із Любочкою все є. А вам і самому згодиться. Де ви нове купите?

Діденко згріб увесь мотлох з підлоги в купу, пом’яв, потім став запихати назад у валізу.

Люба махнула рукою:

— Мишо, треба забрати. Йому так спокійніше буде. Я просила, щоб залишив собі,— нізащо. — І лагідно звернулася до Діденка: — Миколо Івановичу, Миша не зі зла. Він навіть дуже вдячний. Ми заберемо. Ми обов’язково заберемо, і Миша носити буде. Будеш, Михайлику?

Вона так на мене подивилась своїм новим внутрішнім поглядом, що я кивнув.

Діденко зі старанності розпластався на кришці, але сил зав’язати навколо не вистачало. Про замок не могло бути й мови. Кришка відставала сантиметрів на десять.

Я зав’язав мотузку.

Машинально. Тим самим проклятим вузлом.

Посиділи кілька хвилин перед дорогою.

Діти не галасували.

Тиша стояла страшна.

І в тиші пролунав голос Петра:

— Ану, виходь! Ганнусю, Йосипу, на Ворсклу підемо! Сонечко високо, вода глибоко!

Діти вибігли надвір. Люба — слідом.

Ганнуся кричала, Йоська їй підкрикував.

— Петре, Петре, любесенький, ми їдемо додому, в Чернігів! За нами тато приїхав! Ми зараз їдемо! Ми поїдемо на потязі! І їсти будемо в потязі, і все-все в потязі! Просто на ходу! І спати будемо!

Петро стояв у плащ-наметі пам’ятником. Йому було жарко, піт стікав по обличчю. Обтікав пов’язку на очах — і стікав далі, на підборіддя, звідти крапав на брезент.

Петро мовчав. Усією головою повернувся до Люби. Вона не подавала голосу. Але він її почув.

Люба погладила його по руці.

Сказала:

— Прощавай, Петре. Приглянь за Миколою Івановичем. Дай я тобі плащ зніму. Ти в ньому просто в землю вріс. Жарко ж.

Петро відповів бадьоро:

— А я з ночі. Вночі не жарко. Вночі прохолода. Я цілу нічку гуляв. І коло Ворскли, і так, шляхом. А зняти я й сам можу. Я не інвалід. У мене руки є.

Він відштовхнув Любоччині руки і сам скинув плащ. Під плащем на ньому були самі штани.

Ноги босі, чорні від землі й трави.

А ганчірочка на очах біла-біла.

Люба ганчірочку помацала. Ніби погладила.

Діти на хату діденкову не озирнулися. І на Петра не озирнулися.

Сяк-так дісталися Чернігова.

У дорозі поведінка Люби мене насторожила. Вона мовчала. Мовчала й мовчала. І з дітьми мовчки, і зі мною.

Удома Люба одразу оглянула все, і перші її слова були такі:

— Треба ще купити розкладачку. Ти з хлопцями в кімнаті, а ми з Ганнусею на кухні будемо спати. Стіл звідти треба винести в кімнату — щоб для занять був. На кухні до підвіконня приробиш дощечку — для широти, там їсти будемо.

Я запитав, як вона почувається, чи не треба їй до лікаря. Судячи з виразу її обличчя. Про всяк випадок.

Вона сказала, що почувається дуже добре.

Я обійняв її, і вона мене теж обійняла. Але разом, заодно, ми не обійнялися. Не вийшло.

На поїздку в Остер я відвів собі день. Тому терміново вирушив. У повній міліцейській формі.

У Мирона хата стояла порожня. Усі на роботі. У хаті Довида теж порожньо. Двері навстіж.