Читать «Дізнавач» онлайн - страница 107

Я налив повну склянку Мирону і твердо поставив перед ним.

Він не почаркувався, не подивився на мене, випив.

— Гаразд. Будемо вважати, що ви з каяттям прийшли, Мироне Шаєвичу. Кажіть.

Мирон схопився і вибіг з комірчини. Я чув, як він тупотів по кам’яних плитах. Надвір не добіг. Вивернуло його ще в приміщенні. Зрозуміло за звуками.

Я сидів і чекав. Думав, умиється, повернеться назад.

П’ять хвилин чекав, десять.

Вийшов на стогін Мирона. Він лежав майже на порозі, на камінні. І так добре лежав, голова трохи на підвищенні. А то б захлинувся.

Я гукнув когось. Підійшла баба-прибиральниця. Побідкалася-побідкалася.

Сказала:

— Горе у нього. Приберу. Нехай на холодку полежить. Прочухається. Тут каміння завжди холоднюче. До тями приведуть бідолашного. А ви міліціонер із Чернігова?

— Так. Ми Довида поминали.

Вона кивнула, щось пробурмотіла по-єврейськи.

На вулиці було ясно. З похмурості в комірчині очі втомилися. Тепер я дивився новим поглядом. І робив план.

Ще до ночі — розколюю Мирона у парі із Сімою. Разом усадовлю і буду колоти.

Потім — у Рябину. Наведу лад з Любою.

Потім — у Чернігів до Лаєвської.

Долю Гришка та Вовки я вирішив. Забираю.

Ішов у напрямку Довидової хати. Ключі були у мене — забрав у Мирона, щойно повстав із хвороби. Мирон віддав без особливого бажання. Він, напевно, вважав цю хату вже своєю. Якби хлопці залишилися у нього — то й хата у нього теж.

Коли я забирав ключі, Гришко з Вовкою ще не оформилися у мене в мозку. Але тепер вони точно мої. І хата теж моя. Коли виростуть — отримають і розпорядяться втрьох з Йоською. За законом.

У порожній хаті обійшов усі закутки. У Зуселя перевернув ганчір’я на тапчані. Оглянув під і над. Нічого. Ані аркушика з релігійних книжок, ані єврейських причандалів. Якби Зусель усе із собою потягнув, йому б візок знадобився або валіза велика. А він і сам на ногах своїх стояв сумнівно.

Обстукав мостини, стіни в кімнатах і в сінях.

Спустився в льох. У темряві запалив свічку — там же на приступочці знайшов разом із сірниками.

Порожньо. Зібрався вилазити, але спіткнувся об поламаний ящик — цвяхом розпоров холошу. Спересердя вдарив ящик ногою. Верхня планка тріснула, і нога втрапила у капкан. Смикав і так, і так. Не виходило звільнитися.

Свічка згасла.

Волоком дошкандибав до східців — згори падало світло. Вивільнив ногу руками і зрозумів, що до бічної стінки ящика зсередини прикріплена торбинка. Скоріше, капшук. З твердим. Але не шматком. У капшуку на дотик перекочувалось щось окреме одне від одного. Також туга рурочка, цупка, невеличка.

Нагорі я розв’язав. Вузол був мій. Тому й розв’язав. Інакше б довго возився. Або скоріше за все розрізав.

Вузол-таки мій. Тільки з відхиленням. З вигадкою. Але, видно, старалася людина. Зав’язувала терпляче. У місцях зв’язки широка тасьма розгладжена. Немовби бант розправляли. Знову згадав Євсея. Він навіть шнурки на черевиках таким вузлом в’язав. Постійно удосконалював швидкість.

Усередині було таке: золоті коронки — чотири штуки, обручки — сім штук; царські золоті червінці — п’ять штук; брошка жовтого металу, ймовірно золото, квіткою з камінчиками синього кольору — одна; шпилька довга із закруткою у формі бутона трояндочки сірого металу — ймовірно, срібна з черню — одна. А також радянські грошові знаки паперові, скачані і перетягнуті гумкою від ліків. Грошей дві тисячі різними дрібними купюрами.