Читать «Дізнавач» онлайн - страница 105

Лілька збагнула, чому Мирон злякався, аж пополотнів. Засміялася. Сказала: «Отож, Мироне Шаєвичу. Бачите, як добре. Начебто й Євка. Але без живота. Як нічого й не було. Ходімо прогуляємося. Я в обід зайшла. Щоб ваш робочий час не займати дурницями. Пиріжків привезла. Домашні. Ми з Євкою пекли. Поїмо на лавочці де-небудь. Ходімо, Мироне Шаєвичу».

І так подивилася, що Мирон зрозумів: буде рішучий момент у його житті. І прийде цей момент від Лілії.

На лавочці в сквері Лілька йому виклала план. Якщо він кине дружину, добре не стане. З Євкою йому все одно не жити. Євка із сумнівної родини. Лілька йому запропонувала: «Хочете, влаштую так, що ваша з Євкою дитина буде у вас із Сімою?» Мирон не зрозумів суті. Лілька роз’яснила: Євка народжує і добровільно віддає дитинку Сімі й Мирону. І все. Все зрозуміло. Був живіт — і немає живота. Щоб живіт зник — це головне. Поширять слух, що Євка скинула. Люди поговорять і забудуть. А у Мирона із Сімою залишиться дитина. І Євка знову вільна до нових зустрічей.

Мирон запитав, чи згодна сама Євка. Лілька запевнила, що з сестрою все владнає. Мирон попросив кілька днів на роздуми. Лілька відповіла, що треба цієї хвилини. Поки вона доїсть пиріжки. І їла пиріжки в кількості п’яти штук один за одним. Їла і дивилася в очі Мирону. Їла і дихала на нього курячими тельбухами з цибулею та шкварками. Коли вона потягнулася в кульок за черговим пиріжком, Мирон погодився.

Лілька дала йому пиріжок. Руки витерла собі травою. І сказала: «Ви Сімі нічого не кажіть. Ви збоку. І обов’язково поїжте. Чаєм запийте. А то в горлі застрягне. Горло у вас ходором ходить. Удавитися можна».

Як там далі було — Мирон не знає.

Євку він до самого переїзду в Остер після того, як його турнули з посади з пониженням, не бачив. А Сунька — ось. Виріс у них. Рідний син. Сіма у ньому впевнена як мати. І він як батько впевнений і життя віддасть за нього, якщо, звичайно, буде треба.

Нового для мене виявилося тільки, що сюди свою голову сунула Лілія Горобчик. І її роль на даний момент і за цих обставин мене мало цікавила. Хоч треба було це обміркувати.

Мене більш цікавило інше.

Розбіг у Мирона скінчився. Але я відчував, що він мене ще не ненавидить. Не розлютився він ще на мене до люті. Не викладе останню правду. А що остання є — я не сумнівався. Якби її не було — він би так легко передостанню не виклав. Про Суньку — це тільки передостання.

І я вирік:

— Це я й без вашої розповіді знаю. Ви пийте, пийте потихеньку, Мироне Шаєвичу. А що Лаєвська у вас у хаті по міліцейських кишенях нишпорила, ви в курсі?

І тут не те що розбіг, а серце в Мирона скінчилося. Тут він мене на порох і стер би. Саме тут. На Лаєвській. А коли людина іншу стерти не має можливості, вона себе стирає. На порох стирає. Навмисно. Щоб силу свою випустити. А то розірветься. Лусне.

— А, Поліна… Від неї моя Сімка все життя потерпає. І я потерпаю. Родичка. Вона мені дівок Горобчиків підсунула. Щоб я рятував. Вона знала, що Сіма безплідна. Сіма всіх лікарів замордувала. Користі жодної. Поліна перед нею вихлялась — у неї троє дітей було. Одна краща за іншу. І розумні, і гарні. Вищої марки. Сіма ночами плакала: навіщо Полінка їй очі коле своїми дітьми. Поплаче, поплаче — й на мене лізе. Раптом у нас вийде. У нас не життя, а мука. Кожну ніч мені мука була.