Читать «Дізнавач» онлайн - страница 106

Спочатку нерви, потім це саме. І що? Та нічого. На мене така втома приліпилася, що я нічого не міг. Так і сказав Сімі: «Ти безплідна, і я тепер без сил. Давай помиримося на цьому місці. Живуть люди без дітей. І ми будемо». Я, між іншим, ще молодий був. У мене кров грала. А на Сімку гляну — і вся гра летить до біса. Сімка до Полінки. Щоб мені або лікаря влаштувала для поради, або бабу якусь знайшла. Полінка їй каже: «Тут не потрібен лікар, а молода гарна дівка. Я влаштую». Ну, підсунула мені. А я на відповідальній посаді, як опора нужденним. З Свою закрутилося. Я вважаю, Поліна заздалегідь розрахувала. І Лільку підключила.

Я кивав і не пив.

Мирону підливав.

Файда ковтне, дихне в глибину, і знову заводиться, як «студебекер» від рукоятки. Він і руками такі рухи робив, начебто рукоятку заводить. І не сів жодного разу. Я йому табурет під коліна — він відкине п’ятою. І далі.

— Мироне Шаєвичу, ви про свої низькі потреби припиніть. Гидко слухати. Ви мені про Поліну. Знали, що вона по моїх кишенях нишпорила? У вас же в хаті?

— Знав. У кімнату зайшов, коли вона хотіла розв’язати мішок. У неї не виходило. Попросила мене. У вікно визирала, щоб вас не пропустити. Я не зміг. Вона в кишеню кітеля полізла. Особисто. Щось дістала й у ліфчик собі засунула. Я їй, звичайно, сказав, що не треба. Тим більш із кітеля. З мішка ще так-сяк, а з кітеля з погонами… Вона цитьнула й ушилася. Що взяла? Важливий документ?

— Дурниці. Пшик вона взяла. А вас пов’язала. Спільник ви. Усі ви спільники.

Мирон присів на край табурета. Не присував до столу. Пам’ятав, що він далі стоїть, що він відштовхнув його. Відштовхнув начебто спересердя. Але запам’ятав. Присів, не промахнувся.

— Тобто як? У якій справі я їй спільник?

— Це таємниця слідства — в якій. Ви мені розкажіть. Без баб своїх. Без дітей. Навіщо Лаєвська до вас приїжджала? Чого вона взагалі швендяла туди-сюди?

Мирон сидів тихо. З огидою дивився на склянку. На пляшку, майже порожню.

Я запитав:

— Другу починати?

Він негативно заявив, що бачити не може більше цю гидоту. Щоб я під стіл прибрав. А то з душі верне.

Я не прибрав. Налив собі в склянку залишок з першої, долив з другої по вінця.

Підняв склянку і проголосив:

— Давайте вип’ємо, Мироне Шаєвичу, щоб ви й ваша родина виявилися ні до чого. А заодно на спомин душі Довида. Чи краще спочатку на спомин Довида, а потім, окремо за те, щоб ви сухими з води вийшли. Змішувати не треба. Точно? Не треба змішувати? Вам — жити, а Довиду в землі лежати.

Я випив одним духом. І знову налив собі.

— Ось це вже за вас і вашу родину. За Суню, Сіму, за вас особисто. Треба почаркуватися. Ви за Довида не випили. А за своїх живих випийте.