Читать «Дізнавач» онлайн - страница 101

Довида повантажили на підводу і повезли в лікарню.

Я не поїхав. І Файда не поїхав. Я засумнівався, може, треба б простежити.

Файда пихато запевнив:

— Якщо я наказав, виконають усе в кращому вигляді. Ми там будемо заважати. Медицина! Я знаю. Я в госпіталях повалявся. Ви тут заночуєте, товаришу Цупкий? Якщо ні, я до себе хлопців заберу. Зусель залишиться. До нього покличу сусідку. Не хвилюйтеся.

— Заночую тут. До з’ясування.

Гришко із Вовкою довго перешіптувалися перед сном.

Гришко запитав, що з ними буде, якщо дід помре.

Я сказав, що Довид буде жити, поки вони виростуть. Я маю відомості.

Хлопці заснули.

Я пішов за штору до Зуселя.

Він лежав з розплющеними очима.

Адресуюсь просто до нього, як до нормального, і кажу впівголоса:

— Бачиш, Зуселю, як виходить. Довид у лікарні. Становище хитке. Ти усвідомлюєш?

Говорив я фактично без надії на взаємність.

Але Зусель відповів пошепки:

— Навіщо ти мене викопав?

Я розгубився. Не від його звуків. Притому зрозумілих. Від сенсу запитання.

Зусель продовжував:

— Викопав, а жити не даєш. Малці не дав. Довиду не дав. Ти краще мені не дай.

— Зуселю, ти що, придурювався? Можеш говорити?

— Трохи можу. Не хочеться. Навіщо ти мене викопав?

Я мовчав. У Табачника в голові перевернулися вчинені мною дії. Він їх із потойбіччя, з підземного боку оцінював. Я його закопував. А він ствердив, що відкопував.

— Гаразд, Зуселю. Спи спокійно. Довид оклигає. Раненько з тобою поговоримо. Гроші куди подів, про які Малка мене замучила? Треба питання закрити.

Зусель не відповів. Глибоко дихав. Спав.

Якби він так глибоко і сильно дихав, коли я закопував його, хіба б я його в землі залишив? Нізащо.

Голова в мене йшла обертом. Нудота підступала до очей. Жар палив ізсередини.

Надворі легше не стало. Повітря для мене не було. Воно мене обтікало. Начебто я перебував у чомусь зав’язаному на сто вузлів. Начебто в мішку. Ось повз мішковину повітря й линуло навпіл з вітром, а всередину — хоч би на мою шкіру — не потрапляло. Не те що всередину мене.

Побрів до річки.

Там забувся — ногами у воді, щоб охолонути через воду.

Прокинувся на світанку. Відразу все згадав.

Побіг назад.

Двері в хату розчинені. Суцільний протяг. Шторка Зуселева гойдається. Тапчан порожній. Пішов Зусель крізь мої пальці. Як суха земля. Або як вода.

Коли пішов — невідомо. Може, за мною — з ночі, може щойно.

Мене стиснула втома. І було мені вже не жарко, а холодно. Так холодно, як під землею.

Я впав там, де стояв.

Опритомнів у хаті в Файди.

Сіма бігала довкола мене з мокрим рушником, оцтом, гоголь-моголь мені зготувала і вливала в рот з ложечки.

Людина від випробувань здоровішою не стає. Міцнішою — так. Але не здоровішою. В мені щось порвалося, де тонко було. Тонко виявилося в невідомому мені місці. Але оскільки я жива людина — сталася реакція організму.

Мирон приносив звістки з лікарні від Довида. Справи були кепські.

Гришка і Вовку Мирон перевів на постій до себе.

Хлопці поводилися тихо, наскільки це можливо.

Я був без тями два дні, пояснила Сіма. Лікаря не приводили, оскільки єдине, що я наказовим голосом просив у маренні: «Лікаря не треба!» І при цьому погрожував поганими словами аж до матюків.