Читать «Дізнавач» онлайн - страница 102

Коли я майже оклигав і сам сходив надвір, прибіг Сунька й оголосив, що Довид помер від наслідків серця.

Цю звістку Сунька прокричав мені в спину, я озирнувся, але зупинитися не зметикував. Пішов далі — у вбиральню. Тільки там насіло на мене повідомлення про смерть Довида. Просто на голову мені насіло непереборним вантажем. Думав, не підведуся.

На сімейній раді навколо мого ліжка зібралися Мирон, Сіма, Сунька.

Питання щодо похорону Довида обговорювалися недовго. Там усе ясно. Ховати по-радянськи, без молитов, без савана, в піджаку. Тим більш Зуселя немає і завивати за правилами нікому.

Застрягли на дітях.

Файда надав слово Сімі як жінці й матері.

Сіма сказала, що не знає, як треба вчинити. Тепер діти круглі сироти. Це з одного боку. А з іншого — не круглі. Белка жива. Від живої матері можна всього чекати. Випустять її з лікарні, вона прийде сюди за хлопцями. Тоді що?

Якби Белки не було на світі, то Сіма у свою чергу взяла б дітей на виховання. Тим більш що Суня ось-ось піде в армію і три роки його не буде. Місця багато. А там він, може, захоче мешкати десь у великому місті і працювати за фахом будівельника. Остер пилом припадає. Село. Населення не те. Розвернутися молодій людині ніде. Не те що раніше.

Мирон спинив міркування Сіми.

Запитав:

— Михайле Івановичу, ви ж хлопчика Йосипа усиновили за законом при живій Белці й живому Довиді. Як тепер ситуація, підйомна? Можна так зробити і з хлопцями?

Я начебто був при тямі, але розрізняв їхні голоси не дуже. Хоч і вловлював суть. На серйозні запитання відповідати з ліжка не хотілося. Відповідальність усе-таки.

Сказав:

— Усе можна зробити. Абсолютно все. Тільки треба Довида поховати. А потім уже. Точно він помер? Ви мені скажіть: точно Довид на тому світі? — Я необачно зірвався на крик. Хоч і тихий, з хрипотою.

Мирон, Сіма і Сунька переглянулися між собою. Одне з одним. Я спеціально за постійною міліцейською звичкою стежив за їхніми очима.

Мирон поклав мені руку на чоло, поклав важко, навіть вагомо:

— Відпочивайте, Михайле Івановичу. Довид точно мертвий. У нас документ є. Оформлений як слід. Він і за законом мертвий, і взагалі. Зворотного ходу не дасть. Не хвилюйтеся.

Насилу я взяв участь у похоронах. Тримали мене за руки Гришко і Вовка. А я їх тримав. Щоб не розбігалися в різні боки.

Минуло дисципліновано.

Файда організував музикантів з клубної самодіяльності. Похоронний марш зіграли в ногу. Ще коли труну до могили підносили. І потім. Коли закопували.

Слів не казали — нікому казати було. Довид в Острі на нових правах, душевних знайомих не завів. Усе із Зуселем та із Зуселем. А Зуселя й нема.

Поминки не входять в єврейські правила, тому із цвинтаря сторонні розійшлися, хто куди, а ми з Мироном, Сімою, Сунькою і хлопчиками пішли додому.

Оркестр плентався за нами, щоб не тягти інструменти даремно, — грав невеселе.

Я зробив зауваження Файді, що не треба б.

Мирон заперечив, що це добра воля людей, і не варто ображати. Нехай грають.