Читать «Дізнавач» онлайн - страница 100

Басін сидів у воді, там, куди я його відкинув. Вовка біля нього крутився начебто без діла, але насправді гладив по руках, по плечах, по спині. Шморгав носом у мій бік, то в бік брата.

— Нічого, хлопці. Ми з дідусем спеціально гру вигадали. А ви й не знали. Про гроші дід давно розповів. Я на хвилинку забув. А ти, Гришко, що мені крикнув, я не розчув?

— Нічого, — буркнув Гришко.

— Ну й молодець. Гайда! Діду, підводься! Поведу тебе під ручку. Треба закривати голову, як Зусель собі робить. Він дурний-дурний, а голову береже. І ти бережи.

Гришко спочатку йшов, озираючись на мене. Як побитий собака. Але потім озиратися перестав.

Я йшов і чекав, що Довид підтягнеться. Озирнувся.

Довид тер обличчя, груди, де серце.

Я повернувся впритул.

Покликав Гришка. Той підбіг.

Довид простогнав:

— Мені треба посидіти. Трохи. Хлопці самі доберуться. Ти їм скажи.

Я сказав.

Вигріб з кишені трошки грошей, засипав Гришкові в кишеню, перевірив, чи немає дірки, засунув його кулачок туди ж:

— Завдання. Купіть халви або там що — на вибір.

Гришко віддано закивав головою.

— Спасибі, дядю Миша.

Вовка без подяки пустився крізь будяки.

Я роз’яснив Гришкові:

— Дід відпочине, ми з ним погуляємо. Ти старший. Май на увазі. Не бійся. Я вас не кину.

Довид сидів смирно. Коли я підійшов, він уже володів собою. Витягнув з кишені штанів велику розкриту мушлю — ту саму, що я в нього забрав тільки-но.

— Ну що ти за людина, Довиде. Я сказав — кинь.

Він кинув. Далеко — не вийшло, але з трави не блищало.

— І добре. Забули. Все минуле забули. Ти розумієш, я міг би Гришка труснути. Але я з дітьми не зв’язуюся. Тим більш у присутності близьких родичів. Вам разом жити. Тобі його виховувати далі і надалі до кінця. Він не мені про гроші хотів сказати. Він у мені побачив батька. Євсея. Він Євсею хотів сказати. Зрозумів?

Довид кивнув усім тулубом. І ногою дриґнув.

— Як же ти необережно вчиняєш… Дитина в курсі. Не можна. За людськими законами не можна втягувати дитину.

Довид мовчав. Нога дриґалася й двиґалася. Права. Він схопив її руками і притиснув до землі.

— Йти не зможу. Ногу не чую.

Довид спробував підвестися. Впав. Спробував ще.

— Ех, інвалідна команда. Гроші, секрети… Самі на ладан дихають, а туди ж.

Завдав Довида на плечі і потягнув. Не Зусель. Важкий.

За гаєм трапився віз. Дотяглися до будинку.

Гришка і Вовки не було. Я попросив чолов’ягу-візника знайти Файду, щоб той організував фельдшера чи когось подібного.

Приблизно за годину з’явився Мирон. З фельдшером, з возом.

Довид лежав майже непритомний. Прибігли хлопці з халвою. З порога кинулись до діда пригощати. Обмазали його всього, поки я їх не відігнав з поясненнями, що дідусеві зле і треба дотримуватись тиші.

Зусель визирав із-за шторки з нерозуміючими вигуками.

Я попросив його підійти ближче до Довида.

Зусель не підійшов. Вчепився в рядно і тягнув, тягнув униз, аж поки стрічка порвалася і він повністю вкрився дірявою рядниною. З-під неї він продовжував свої нерозуміння, зривався на крик. Але не молився. Точно, не молився. Молитву я б розрізнив.

Вовка і Гришко сиділи рядком. Пакунок з халвою розшарпався у них на колінах і вони тицяли туди пальцями. Потім злизували.