Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 44

Ними вона зверталася до нього.

Прагнула, аби він її почув.

Щоб зрозумів.

Зоська трималася на диво добре, але то була лише гра. Зрештою, про Патрика ніхто не знав. Ніхто не придивлявся до неї уважно, а якщо комусь і спало б таке на думку, то вони заздалегідь знали, що це означає: Зоська запобігає перед учителькою. Але вона спостерігала за Агатою. Ця дівчина була для неї, мов невигойна рана. Бо ж не можна отак миттєво перестати про когось думати. І Патрик, якого вона так принизила, продовжував стирчати в її думках, а може, і в серці, але в цьому Зоська не бажала зізнатися навіть самій собі. Ось чому вона йшла попереду, ось чому розмовляла з учителькою й демонструвала знання так, як у школі. Бо варто було зупинитися — і вона несамохіть озиралася, шукаючи очима Агату.

— Ненавиджу її! — кричало щось усередині. — Ненавиджу!

І Зося відразу починала себе жаліти.

Зате повернувшись до пансіону, де хоч-не-хоч доводилося зачинити за собою двері до кімнати, вона намагалася на неї взагалі не дивитися. На щастя, це переважно відбувалося пізно ввечері, коли всі аж падали від утоми. Зоська швиденько приймала душ, вкладалася в ліжко й відверталася обличчям до стіни. Тепер вона раділа, що Агата не була їй звичайною подружкою. Була собі яка була, не шукала товариства. От і добре!

Заглиблені кожна у свої переживання, вони ледве звертали увагу на Клаудію, яка поверталася до кімнати веселенька, мугикаючи щось собі під носом, довго приймала душ і вовтузилася в ліжку так, наче лежала на гвіздках.

Її аж чорти брали від цих двох. Ніби й дівчата, ніби й однокласниці, а лежать мов колоди кожна у своєму ліжку. По обидва боки за стінами лунав сміх, голосні розмови, хтось грав у карти, десь слухали музику, і лише в них панувала тиша, ніби вони були не на екскурсії, а у в’язниці.

— І чого ви як відморожені? — не втрималася вона, та на відповідь довелося чекати довгенько. Клаудія б, певне, і не діждалася її взагалі, якби не те, що Зоська просто не вміла бути неввічливою.

— Чому тобі так здається? — відповіла вона запитанням.

— Нічого мені не здається. Лежите на своїх ліжках, ніби два трупи. Одна шукає натхнення в стелі, друга в стіні. На біса ви взагалі їхали сюди? Краще б удома лишилися.

— Та вже ж не для того, щоб з тобою спілкуватися! — озвалася раптом Агата.

Клаудія на мить подумала, чи не образитися їй. Але навіть черговий конфлікт був кращим, ніж ця мертва мовчанка.

— Ну звісно. Ми собі дуже горді, га? Про що, справді, можна зі мною говорити?

— Як би тобі сказати… — Агата роздумувала, як дошкульніше відповісти, щоб Клаудія образилася. — Десь так. У нас небагато спільного.