Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 43

Так було простіше. Пізніше легше буде якось його відшити, та поки що Клаудії це підходило. Вона любила комусь подобатися, потребувала цього. Особливо тепер. Якщо не Марцін, знайшовся би хтось інший.

Марцін явно був не найгіршим. Такий охайненький, трохи нуднуватий, він не курив, не лаявся, не клеїв дурня. Узагалі він більше підходив Зосьці, повертаючись додому, могли би собі поговорити про домашні завдання. Від цієї думки Клаудії зробилося смішно. Вона дивилася на хлопця, як той стоїть біля прилавка й замовляє суп, як жестами показує напої й чекає на її відповідь, як платить за неї і явно не скаже потім повертати ці гроші. Лапочка.

Нарешті приніс це все, поставив на стіл і, наче вони зустрічалися ще з дитячого садочка, поцілував Клаудію в щічку! Вона аж рота роззявила від здивування, а дехто з дівчат, що сиділи поруч, почали піджартовувати й посвистувати. Але Марцінові це явно було байдуже, сів біля Клаудії ще й обняв її за талію!

Вона аж заціпеніла. Спершу хотіла щось йому сказати, але не знайшла потрібних слів. «Зрештою, — подумала дівчина, — нехай витріщаються, доки їм очі не повилазять!»

І почала з ним загравати. Не тому, що їй так хотілося, а лише щоб подратувати подружок. Такий собі прикольчик. Мотивація, не гірша за інші. З екскурсії вони повернулися парою. Ніхто й не сподівався. Коли повернувшись із Долини, всі полягали у своїх кімнатах, дзенькаючи зубами від холоду й розіклавши на батареях мокрий одяг і черевики, лише ці двоє сиділи до десятої на сходах, тримаючись за ручки й перешіптуючись, доки Міс Тропік не загнала їх до кімнат.

Вони попідводилися й неохоче рушили кожне у свій бік коридору. Перш ніж Клаудія встигла покласти руку на клямку дверей до кімнати номер десять, відчула, як у кишені завібрував мобільний. Есемеска. Озирнулася, але Марціна вже не побачила. Глянула на екран.

«ТИ ЙОМУ НЕ ПІДХОДИШ», — писала Агнешка.

Клаудія заціпеніла. Звідки вона дізналася? Хтось їй доніс. Хто? Навіщо? Щось сталося нині вранці в Долині-Костелиській, а вона вже знає про це у Варшаві? Яке їй діло? І, не замислюючись довше, стерла повідомлення.

Увійшла до кімнати. Зоська відвернулася до стіни, певне, спала або вдавала, наче спить. Агата лежала на ліжку, заплющивши очі й запхнувши у вуха навушники. Вона ритмічно погойдувала ногою й навіть не помітила появи Клаудії.

«Повний відстій! — подумала Клаудія. — Ні тобі побалакати, ані подуріти!»

І не промовивши й слова, подалася в душ.

День видався похмурий. Сірий і туманний. На щастя, дощ припинився. Агата, як завжди, трималася осторонь. Руки в кишенях, навушники у вухах, головка похнюплена. Здавалося, наче вона шукає загубленого перстеника. Але вона нічого не шукала. Їй просто було байдуже до всіх цих краєвидів. Не хотілося ні з ким говорити. Дівчина заглибилася у власні переживання й без кінця думала про одне й те саме.

Вона намагалася збагнути, як можна кохати й ненавидіти водночас. Здається, раніше з нею такого не траплялося. Усі її почуття досі були чітко окреслені. «Так» або «ні», жодних «але», нічого поза тим. Марек усе це зіпсував. Агата маніакально прагнула припинити думати про нього, та що довше намагалася, то більше він у ній оживав. Був присутній у кожній думці, кожне «так» і кожне «ні» стосувалося саме його. Був у піснях, які вони перекладали в школі, і в тих, що не перекладали — теж. У кожнісінькій ішлося про нього, бо кожна розповідала про кохання. Агата не могла назвати власні почуття. Пісні були для неї такими собі підказками.