Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 38

Агата внесла торбу до кімнати й відразу зайняла ліжко біля вікна. Не буде вона ні з ким цього обговорювати. Зоська зупинилася за нею, а Клаудія лише піднімалася сходами. Отже, вона перша й ні в кого не питатиме дозволу. Кинула торбу на підлогу і в черевиках гепнулася на ліжко мов колода.

— Що ти робиш? — не втрималася Зося.

— А що таке? Не можна?

Зося не відповіла. Після цілоденної екскурсії Краковом вона теж була страшенно втомлена, проте не кинулася на своє ліжко, навіть не присіла на краєчку, а почала розпаковувати речі. Агата дивилася в стелю й посвистувала.

Зося хотіла було зауважити щось ущипливе про свистіння в приміщенні, та на щастя, до кімнати ввійшла Клаудія.

— Нічогенька кімната! — миролюбно озвалася вона, бо досі не встигла погиркатися ні з ким із дівчат, і це її влаштовувало. Підійшла до вікна й спробувала визирнути, що було нелегко з огляду на Агату.

— І що ти там бачиш поночі? — непривітно поцікавилася та.

— Якісь вогні. Узагалі небагато.

— Тоді відвали в інший бік, бо я збираюся встати.

Уставати Агаті зовсім не хотілося, але їй саме спало на думку слово «відвали», яке дуже пасувало до Клаудії й могло її вразити, тож дівчина негайно створила ситуацію, у якій це слово можна було використати.

Клаудія відхилилася й невдоволено глянула на Агату, проте їй ніколи не вдавалося спромогтися на влучну відповідь. Можна було хіба що вдати, що їй начхати на зачіпки, саме це вона й зробила. Просто не відреагувала. Зося теж мовчала. Поки що Агатине було зверху.

Під час вечері Зося сіла якомога далі від Агати, проте в такому місці, щоб можна було за нею спостерігати. Ота історія з Патриком, про яку, на щастя, ніхто не знав, дошкуляла Зосі, і дівчина геть не розуміла, чому це їй раптом заманулося придивлятися до Агати. Може, з її обличчя можна здогадатися, чого шукає в дівчатах Патрик? Агатина зовнішність здалася їй звичайною, стиль викличним і неприродним. Якщо вже обирати з-поміж двох, то вона воліла Клаудію, яка трохи кумедно наслідувала моду й іноді виглядала мов карикатура.

Агата їла неквапно, мало, не роздивлялася навсібіч, не брала участі в розмовах, жартах, не кидалася, як усі, зеленим горошком.

Та попри зневагу, яку вона віднедавна відчувала, Зосі все ж здавалося, що Агаті дуже некомфортно із цим своїм показним відмежуванням від решти.

«Власне, кожен з нас — такий собі самотній острів», — пригадалася почута десь цитата. Може, це й звучало патетично, проте чудово підходило до цієї ситуації. Зося знала, що її в класі не люблять, бачила, що в Клаудії теж проблеми з однокласниками, усі з неї глузували позаочі. Агата теж може вдавати бозна-що скільки влізе, та насправді ніхто не здатен із цим змиритися.

У класі сформувалися невеликі тусівки, де підтримують одне одного. Хлопчачі, дівчачі, мішані. Ніколи до них не входить більше, ніж півдесятка людей. Так, наче п’ять — це якесь магічне число. Але й вона сама, і Клаудія, й Агата завжди залишалися поза будь-яким товариством. Цікаво, чому? Зося намагалася якось це пояснити, але не могла зрозуміти причини. Когось люблять, когось — ні. Хтозна, чому так стається.