Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 36

Малгожата Гутовська-Адамчик

«Я закохався!» — звісно, ніхто його не триматиме. Але якщо повернеться, коли скімлитиме, мовляв, помилився, не те виявилося, нехай усе знову буде, як колись, або запропонує їй зустрічатися, нехай не розраховує, що вона кинеться йому в обійми.

«Я закохався!» — та як він міг?!

Електричка до Отвоцька повільно рушає зі станції Вавер. Клаудія схоплюється з місця, їй здається, що це есемеска, та це лише потяг проїхав. Пронизлива, незнана досі тиша гуде їй у вухах. Сусіди знову сваряться. Що робити ще стільки годин?

Агата згасила світло й стоїть біля вікна. У будинку навпроти світло продовжує горіти. Агата чує далекий стукіт коліс електрички, посміхається, немовби до будинку під’їхав Марек і саме махає їй рукою, щоб вона спустилася до нього. На мить їй навіть здається, що вона його бачить. Але це лише тінь кущів біля воріт.

Коли потяг рушає зі станції Анин, Зося міцно обіймає свого ведмедика. Шепоче йому щось лагідне, гладить його лапкою своє обличчя, дивиться на місце, де міг би сидіти Патрик. Вони могли би репетирувати якусь сцену, сміятися, передражнюватися. Могли б розмовляти, нехай навіть про дурниці. Він міг би бути тут, але його немає.

Усе так просто.

Так безнадійно.

Троє самотніх дівчат вдивляються в ніч.

Ніколи не знати, яку роль відіграють у нашому житті інші люди, хто приймає рішення, хто смикає за мотузки. Хочеться вірити, що ми самі, а потім з’ясовується, що весь час це був хтось інший.

Ця історія могла би початися й тут, п’ятого жовтня, у п’ятницю. Того дня на останньому уроці відбувалося жеребкування кімнат, бо в понеділок весь 2-Б виїздив на омріяну, давно очікувану «зелену школу» до Кракова й Закопаного. Класна керівничка, завжди така метка, вирішила, що нічого класу не нав’язуватиме, проте водночас позбавила всіх вибору. Кожен тягнув жеребок, із ким ділитиме кімнату. Жеребкування вийшло дебільним, бо всі були незадоволеними. Але вчителька, звісно, умила руки. Вона не винна, що всі так дібралися.

Агата першою витягла кімнату номер десять. Сіла за партою в очікуванні решти. Коли після кількох людей, які її не стосувалися, десятку витягла Клаудія, Агата лише важко зітхнула. Клаудія глянула на класну:

— Пані вчителько, можна, я спробую ще раз?.. — несміливо запитала вона.

Але та лише заперечно похитала головою. Засади однакові для всіх. І вона їх не змінюватиме. Нема дурних! Якщо вона зробить виняток для Клаудії, відразу весь її хитромудрий план зійде нанівець, усі хотітимуть щось змінити, оселитися із другом, подружкою, комусь спаде на думку доставити зайве ліжко в кімнату. Вона це передбачала. Варто лише раз поступитися й доведеться робити це постійно. Її учні знали, на що можна розраховувати, а на що ні.

За цим крилося ще одне: учні, які недолюблюють одне одного, не влаштовуватимуть у кімнатах посиденьок, коли сама вона смачно спатиме, і відповідно не примушуватимуть її стежити за ними цілу ніч. Розчаровані своїм оточенням, усі чемненько підуть спатки о десятій. Їм і на думку не спаде дуріти, намагатися вилізти у вікно чи навмисне щось підлаштувати. От у чому полягав цей підступний і, слід визнати, доволі дієвий план.