Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 24

Вона доходить до костьола майже на автопілоті, заходить до захристії, де ксьондз, почувши, як вона розспівується перед службою, погладить дівчину по волоссю:

— А от і наш соловейко!

А вона, неуважно слухаючи месу, чекатиме своєї черги. Псалом, який Клаудія проспіває своїм чистим сопрано, полине понад вірянами, наче втілення їхніх високих прагнень, осяйний міст, що веде до Господа. Потому знову замкнеться в собі, аж до Kyrie.

Клаудія не усвідомлює, який скарб носить у собі. Дивовижний голос для неї швидше прокляття й тягар. Люди нею захоплюються, а її це хіба що сердить. Зрештою, ніде, крім костьола, вона не має нагоди заспівати та, мабуть, і не хоче. А ці недільні ранки — то справжня кара Божа. Коли-небудь усі дізнаються, яка вона насправді, ото буде сміху! Тим часом Клаудія прийме причастя. Вона знає, що від неї цього чекають, тож не переймається вчорашнім. Вона вже встигла про все забути. Краще підійти до вівтаря, висолопити язика та й по всьому, аніж виправдовуватися потім перед ксьондзом у захристії.

— А ти, дитино, що накоїла, чому до причастя не підійшла?

Краще, щоб таких питань не виникало. Тим більше, що служба й причастя вже позаду. Клаудія повертається додому. Як була, в одязі, падає на ліжко й спить до полудня.

Понеділок і перший тиждень контрольних. Жодних поблажок, учителі наче змовилися, може, так кайф ловлять? Буде те, що й завжди: переконаються, що вони мали рацію, бо ніхто нічого не знає. А найдужче їх дратує те, що ніхто, крім Зоськи, цим не переймається. Двійка — це теж оцінка, власне, двійка чи четвірка, яка різниця? Тим більше на початку семестру. Щось там залишилося в пам’яті з конспектів, решту можна списати, якось воно буде. Кого цікавить алгебраїчне рівняння, солі чогось там чи будова клітини? Нікого. Зоську теж ні, але вона в цьому не зізнається й усе, як завжди, визубрить, позаяк будь-яка оцінка, нижча за п’ятірку, для неї означає розпач і трагедію. На біса їй це — ніхто не запитає, а якби й запитали, відповідь буде одна — абсолютно ні для чого. Решта перейшли на інший етап розвитку: якщо взагалі й варто вчитися, то хіба що, одного або двох предметів, і знати їх справді добре. Але й цього не хочеться. Вірус ледарства засів у них так глибоко, що залишилося тільки мовчки коритися. Ніхто не переймається школою, уроками. У всіх є інші справи.

Що для них важливе? Найважливіше? Бути собою. Що це значить? Мати власний стиль. Шмотки, мобіла, люди, з якими тусуєшся, музика, яку слухаєш, усе це має тебе виділяти. Це страшенно затягає, забирає купу часу, точніше, весь час. Решту, якщо дещиця й залишиться, поглинають різні справи: плітки, хто з ким, а хто не з ким, припущення, хто міг би бути з кимсь, якщо йому трішки допомогти, а хто повинен когось покинути, бо вони анітрохи не підходять одне одному, кому треба щось сказати, щоб не дурів, кого застерегти, яка різниця, від чого. У кого буде вечірка вдома й кого запросили, хто втерся до кола друзів, а кого звідти викинули попри розпачливі намагання залишитися.