Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 23
Малгожата Гутовська-Адамчик
Але блог до шухляди не сховаєш. Він, наче білборд на центральній вулиці. Щойно Агата написала свій перший пост, як туди попхалися різні дебіли зі своїми ідіотськими коментарями:
«Гей, суперблог, зайди на
«Подивися мої фотки, суперові, не шкодуватимеш! Залиш комент на
Усім їм до лампочки її пост про те, що вона хоче померти, що життя не має сенсу. Вони цього навіть не читали. Просто зайшли з головної сторінки, бо побачили новий блог, і наплювали їй до скриньки. На що вона розраховувала? Точно не на таке. Вона не перевірятиме щодня повідомлень, бо не здолає видалити всі ці ідіотські коменти. Шукала когось, із ким можна поговорити, а побачила самих недоумків. Нікому не відповіла, хоча й кортіло. Але вона не підніматиме їм відвідуваність. Вони залізли до її шухляди, хоча вона нікого й не запрошувала. Чекала на когось… на когось. Власне, на кого ж вона чекала? Із таким самим успіхом можна було би стати на вулиці, почепити на спину плакат і чекати, що хтось нормальний підійде й заговорить до неї.
— Яка ж я дурепа! — уголос промовляє Агата, проте блога не ліквідує, даючи йому ще один шанс. — Дарую тобі шанс, — каже вона, навіть не уявляючи, ким може бути цей «хтось». Для початку, він мусить цікавитися такими, як вона, добряче пошарпаними життям емо-дівчатами. Мусить мати час і бути терплячим, має нею захоплюватися. Повинен бути старшим, неодмінно старшим і розумним. Має написати таке, щоб її це зацікавило. Не робити помилок. Не вживати пестливих слів. Бути потайним. Не мати власного блога.
Клаудія ненавидить неділі. Хто лише вигадав неділю? Який же це вихідний, якщо однаково треба вставати о сьомій ранку? Будильник уже деренчить, вона навмання ляскає долонею навсібіч. Їй удається вимкнути нахабу, але мати й так зараз учинить бучу, мовляв, уже час одягатися, бо запізниться на службу. Тож дівчина сідає на ліжку із заплющеними очима, прагнучи бодай на мить перехитрувати жорстокий годинник, що наказує їй прокидатися так рано.
— Клаудіє! Кара Божа, а не дівчина! Вставай, чуєш?! Запізнишся до костьола! — гукає мати.
І вона встає. Ще не зовсім оговтавшись від сну, умивається, вбирається й виходить з дому. У роті пересохло, у голові — суцільна каша. Вона не дуже пригадує, що робила вчора. Тобто знає, що могла робити, бо все завжди виглядає однаково: спершу трохи танцюють, щоб розкрутитися, посьорбують якесь вино чи ще щось. А розпалившись, шукають куточка для себе й більше їх нічого не цікавить. Усе круто, суперово. Але зараз їй хочеться спати, лише спати. Прокинутися опівдні, потягнутися й знову задрімати.
