Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 26

Протягом усього першого класу міс Тропік бавилася Клаудією наче кіт мишкою, знущалася з неї, ніби бажаючи щось довести самій собі. Але ж і так усі знали, що буде, як завжди.

— Кліщ. Що ти можеш сказати нам про воду? — мовби знехотя питає вчителька.

Клаудія підводиться повільно, ду-у-же повільно.

— Вода… ну… вона… — Клаудія безпорадно роззирається класом, сподіваючись допомоги, будь-чого, безгучної підказки самим вустами, яку вдасться повторити. Зрештою, вона може повторити будь-що, розумне чи дурість, бо перебуває в такому стані, що здається, навіть забула, як її звати.

— Ну, вода, вода…

— Вода, вода, ашдвао! — засичав хтось іззаду, здається, Артур. Решта гортає зошити, у яких вони нічого досі не записали, тож сторінки порожні, як і їхні голови. Лише Зоська не розгубилася й принесла зошит із першого класу, але вона ніколи не підказує.

— Ну? — Тропік зиркнула на Клаудію поверх окулярів.

— Ну, вода утворюється… як продукт… утворюється, якщо поєднати…

— Вступ чудовий, будь ласка, по суті. Н₂О — що це таке?

— Н₂О? — Клаудія геть спантеличилася.

— Ти мене запитуєш? — знову погляд з-над окулярів. Клаудія зацьковано роззиралася класом. — Що ж, я думала, що у твоїй голові після канікул дещо залишилося. Але здається, перед нами наступний рік праці на неораній ниві. Сідай, Кліщ. Хто скаже? Вротек?

З виразом обличчя, наче вона робить велику ласку, Агата підвелася й відповіла. Клаудія сиділа, похнюпившись і намагаючись змиритися з першою і, мабуть, не останньою одиницею навпроти свого прізвища.

Виходячи на перерву, розлючено глянула на Агату.

— Ну, що? Задоволена? І що би сталося, якби ти мені підказала?

— А що би тобі сталося, якби ти час від часу щось вивчила, принцесо? — ущипливо мовила Агата. Вона її не розуміла, бо де ж Агата принизиться до розуміння Клаудії, тож Клаудія й не намагалася пояснити, що вона нічогісінько, абсолютно нічогісінько не тямить у тій хімії, і нічого не запам’ятає, навіть якщо зубритиме тиждень. Зрештою, немає чого казати. Її одиниця — її проблеми. Допомоги вона не шукає, бо в кого? Відвернулася й пішла геть. Цікаво, чи їй полегшало?

Від самого ранку Зося живе лише одним: прослуховуванням у шкільному театрі. Вона страшенно хвилювалася, що подала свою кандидатуру. Її то трусило, немовби від холоду, то кидало в жар, руки тремтіли, голос зривався, у горлі пересохло. А йшлося лише про те, щоб піти до вчительки Камінської й віддати тексти, які Зося декламуватиме. Натомість мала отримати аркушика з номером і часом прослуховування. Усе було визначено наперед. І саме це найдужче Зосю лякало. Вона була переконана, ладна навіть закластися, що облажається. Але прагнула, усім серцем бажала, знала, що мусить себе перевірити, усупереч усьому й усім. Усупереч собі, батькам, усупереч тим, хто вже в театрі й хто лише дивитиметься на неї, а тоді коментуватиме її помилки, усупереч таким, як і вона, хто домагатиметься прийняття до театру й дивитиметься на неї скоса.