Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 765

— Яке гасло? — запитав мандрівець.

Капітан показав на острів: до його вершини здіймався самотній білий димок, що помалу розпливався в повітрі.

— Авжеж! — сказав мандрівець, наче отямившись від сну. — Гаразд.

Капітан дав йому заряджену рушницю; мандрівець узяв її, помалу звів і вистрілив.

Хвилин за десять вони вже згорнули вітрила і кинули якір за п’ятсот кроків од невеличкої гавані. На хвилях уже погойдувалася шлюпка з чотирма веслярами і стерновим; мандрівець спустився в неї, та замість того, щоб сісти на кормі, де для нього застелили блакитний килим, згорнув руки на грудях і лишився стояти.

Веслярі чекали команди, звівши весла, наче птахи, що сушать крила.

— Уперед! — звелів мандрівець.

Чотири пари весел відразу, навіть не хлюпнувши, поринули у воду, і шлюпка полинула до берега, улягаючи їхнім поштовхам.

За хвилю вони вже були в невеличкій бухті поміж бескидами, і човен врізався в піщане дно.

— Мосьпане, — сказав стерновик, — два веслярі перенесуть вас на берег.

Мандрівець байдуже махнув рукою, спустив ноги за борт і занурився у воду, що сягнула йому попід пахви.

— Дарма ви так, мосьпане, — сказав стерновик, — господар буде сварити нас за це.

Мандрівець мовчки попрямував до берега, вслід за двома моряками, які обирали найзручніший шлях.

Кроків за тридцять вони дісталися суходолу; мандрівець обтрусився і почав озиратися, намагаючись угадати, куди його попровадять, бо вже геть смеркло.

Насилу він обернув голову, на плече йому лягла чиясь долоня, і пролунав голос, від якого він здригнувся.

— Ласкаво просимо, Максимільяне, — сказав той голос, — ви вчасно, дякую вам.

— Це ви, пане графе! — вигукнув Моррель і рвучко, майже радісно потиснув долоню графа Монте-Кріс­то.

— Як бачите, я так вчасно прийшов, як і ви; та ви геть намокли, друже мій; вам треба перебратися, як сказала б Каліпсо Телемахові. Ходімо, тут для вас мешкання наготували, де ви забудете і про втому, і про холод.

Граф Монте-Кріс­то помітив, що Моррель обернувся, і трохи зачекав.

І справді, Моррель здивувався. Що люди, які ото привезли його сюди, нічого не сказали і зникли, перш аніж він устиг їм заплатити. Він почув удари весел; шлюпка поверталася до яхти.

— Ви шукаєте тих моряків? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Так, вони поїхали, а я ж їм ні шеляга не дав.

— Не переймайтеся, Максимільяне, — засміявся граф Монте-Кріс­то, — у мене з моряками угода, за якою товари і мандрівників на цей острів доправляють безоплатно. Абонування, як ото кажуть у цивілізованих країнах.

Моррель здивовано глянув на графа Монте-Кріс­то.

— Ви тут геть інший, ніж у Парижі, — сказав він.

— Чому?

— Тут ви смієтеся.

Граф Монте-Кріс­то відразу ж спохмурнів.

— Правда ваша, Максимільяне, я забувся, — відказав він. — Зустріч із вами для мене щастя, а я й забувся, що будь-яке щастя минається.

— Ні, ні, пане графе! — вигукнув Моррель, знову стискаючи долоні свого друга. — Навпаки, смійтеся, будьте щасливі й доведіть мені вашою байдужістю, що життя нелегке лише для тих, котрі страждають. Ви милосердні, ви добрі, великодушні, і ви вдаєте веселощі, щоб закликати мене до мужності.