Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 767

— Пане графе, — провадив Моррель, побачивши, що той не відповідає. — П’ятого вересня ви у мене вимагали відстрочення. Я погодився… Друже мій, сьогодні п’яте жовтня. — Моррель глянув на годинника. — Зараз дев’ята година; мені лишилося жити ще три години.

— Гаразд, — відказав граф Монте-Кріс­то, — ходімо.

Моррель мимоволі подався за ним; він навіть не помітив, як вони увійшли до печери.

Він відчув під ногами килим; відчинилися двері, повітря наповнилося пахощами, яскраве світло засліпило очі. Моррель нерішуче зупинився: він боявся тієї млосної розкоші.

Граф Монте-Кріс­то по-дружньому підштовхнув його до столу.

— Чом би нам не перевести ті три години, як ото робили давні римляни, — сказав він. — Засуджені на смерть Нероном, їхнім повелителем і спадкоємцем, вони лежали за столом увінчані квіттям і вдихали смерть разом із пахощами геліотропів та руж.

Моррель усміхнувся.

— Як хочете, — відказав він. — Смерть завжди смерть: забуття, супокій, відсутність життя, а отже, і страждань.

Він сів за столом; граф Монте-Кріс­то сів напроти.

То була та казкова їдальня, яку ми вже якось змалювали; мармурові статуї, як і тоді, тримали на головах кошики, де було повно квітів та плодів.

Увійшовши туди, Моррель неуважним поглядом окинув залу, та, либонь, нічого там не помітив.

— Я хочу запитати у вас, як чоловік у чоловіка, — сказав він, уважно глянувши на графа Монте-Кріс­то.

— Питайте.

— Пане графе, — сказав Моррель, — ви володієте всіма скарбами людського знання, і мені здається, ніби ви з’явилися з іншого, вищого і мудрішого світу, ніж наш.

— У ваших словах, Моррелю, є частка правди, — мовив граф Монте-Кріс­то, з усмішкою, що так личила йому, — я зійшов із планети, наймення якої — Страждання.

— Я вірю кожному вашому слову, навіть не намагаючись просягнути в його прихований зміст, пане графе; ви сказали мені — живи, і я жив далі; ви сказали мені, то я майже й надіявся. Тепер я питаю вас так, наче ви вже пізнали смерть: пане графе, це дуже болісно?

Граф Монте-Кріс­то глянув на Морреля з батьківською ніжністю.

— Так, — відказав він, — авжеж, це дуже болісно, адже ви руйнуєте смертну обслону, яка уперто не бажає вмирати. Якщо ви пошматуєте ваше тіло невидними для ока зубами кинджала, якщо сліпою кулею, що завжди ладна схибити у польоті, прошиєте ваш мозок, що такий чутливий до кожнісінького дотику, то ви будете дуже страждати і кепсько розлучитеся із життям; під час тих мук воно буде здаватися вам ліпшим, ніж супокій, що його ви купите такою ціною.

— Розумію, — сказав Моррель, — смерть, як і життя, несе в собі страждання і втіху; треба тільки знати її таємниці.

— Правда ваша, Максимільяне. Залежно від того, привітно чи вороже зустрічаємо ми її, смерть для нас або друг, що ніжно нас заколисує, або ворог, що брутально видирає нашу душу з тіла. Минуть тисячоліття, і настане така пора, коли людина опанує всі руйнівні сили природи і змусить їх служити на добро людству, коли людям стануть відомі, як ви ото сказали, таємниці смерті; тоді смерть буде така солодка і втішна, мов сон у обіймах коханої.