Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 753

Пеппіно не було куди квапитися; він зіграв із носіями в морру, програв три екю і, щоб утішитися, вихилив плящину орвієтського вина.

Наступного ранку Данґляр прокинувся пізно, хоча напередодні й рано ліг; уже шість ночей він кепсько спав, навіть якщо йому й щастило заснути.

Він добряче поснідав і, не збираючись, як і сказав ото, оглядати цікавинки Вічного міста, звелів, щоб опівдні йому подали поштових коней.

Проте він не взяв до уваги, які прискіпливі поліційні власті та які ледачі станційні доглядачі.

Коней подали тільки о другій годині пополудні, а чичероне приніс завізований паспорт тільки о третій.

Уся та біганина привабила до дверей маестро Пастріні чималенько роззяв.

Не бракувало і нащадків Марія та Ґракхів.

Барон переможно попрямував крізь натовп глядачів, що прозивали його ясновельможним паном, сподіваючись отримати на чай.

Оскільки Данґляр, що дотримувався, як ми знаємо, демократичних поглядів, досі задовольнявся титулом барона і ніколи ще не чув, щоб його прозивали ясновельможним, йому це дуже припало до вподоби, і він роздав із десяток срібняків усій тій галайстрі, яка ладна була прозивати його «величністю», якби він сипнув їм ще з десяток тих талярів.

— Яким шляхом подамося? — запитав італійською візник.

— До Анкони, — відказав барон.

Пастріні переклав запитання й відповідь, і коні помчали учвал.

Данґляр збирався заїхати до Венеції й узяти там частину грошей, а з Венеції податися до Відня і там отримати решту.

Він хотів осісти в тому місті, бо йому казали, що то місто веселощів.

Не встиг він проїхати і три льє римською рівниною, як почало смеркати; Данґляр не припускав, що виїде такої пізньої пори, а то лишився б у готелі; він запитав у візника, чи далеко до найближчого міста.

— Non capisco! — відтяв той.

Данґляр кивнув, що мало означати: чудово.

І ридван помчав далі.

«На першій же станції зупинюся», — подумав собі Данґляр.

Його ще не покинув учорашній добрий гумор, та й виспався він добряче. Він розсівся на м’яких подушках пречудового англійського ридвана з подвійними ресорами; його мчала пара добрячих коней; він знав, що до найближчої станції сім льє. Про що ще думати банкірові, який допіру дуже вдало збанкрутував?

Хвилин із десять Данґляр думав про дружину, що лишилася в Парижі, ще десять — про доньку, яка мандрувала світами у товаристві панни Д’Армії; потім він присвятив десять хвилин своїм кредиторам і міркував над тим, як ліпше використати їхні грошенята; зрештою, за відсутністю інших думок, він заплющив очі й заснув.

Утім, інколи, прокинувшись від особливо сильного поштовху, він на мить розплющував очі; щоразу він бачив, що з тією ж таки швидкістю мчить римською рівниною, де бовваніють руїни акведуків, що здаються гранітними велетами, які закам’яніли на ходу. Та ніч була холодна, темна, дощова, і було набагато приємніше дрімати в кутку ридвана, ніж висовувати голову в вікно і допитуватися, коли вже вони приїдуть, у візника, який відповідав тільки: «Non capisco!»

І Данґляр знову засинав, подумавши, що завжди встигне прокинутися, діставшись до поштової станції.