Читать «Вороги дівчат (уривок)» онлайн - страница 4

— Я дякую тобі за благословення, бабуню, — сказав він сердечно, — а Ганслі також.

Хотів сказати це якнебудь краще, але не знав як.

Тепер нічого вже не стояло на перешкоді до відходу, один тільки Дольф, який мав відпровадити їх до половини дороги до Шенталю, всеще не приходив. Нарешті зявився й він і за хвилину виступили всі в похід, лівою ногою вперед, провідник по правому боці; а чим більший жаль щемів у їх серцях, тим сильніше били ногами об землю.

Вуйко Дольф був очевидячки хорий, бо виглядав блідий, держався здалека від хлопців і цілу дорогу не відзивався ні одним словом. А вони тимчасом притишеним голосом давали волю свому негодуванню на те, що мусять їхати з дівчиною, причому глумливо вилущували всі непристойности і смішности дівочої раси: їх комічний вигляд з безглуздо довгим волоссям і одінням, з діточими дріботливими кроками, з кругленькими лініями тіла, — їх ганебну боязливість, таку, що на сам вид білої зброї затулюють очі, а на звичайний гук пістоля затикають уха, — їх гідну погорди слабосилість: один одинокий хлопець, узброєний в снігові кулі, може змусити до втечі цілу клясу великих дівчат, — їх самолюбство і немужеську чепурливість, завжди зеркальце перед обличчам і якась яскрава шматка довкола шиї та у волоссі.

— А бачив ти, як вони плавають? — шепнув Ґерольд, — гидко!

До того всього фалшиві і підступні і брешуть, — пояснював Ганслі, — я чув, як листонос говорив це почтовому урядовцеві; а такий старий знає, не бійся.

Тут Дольф нечайно перервав їхню розмову; а шкода! ще ніколи їх погляди не були такі однозгідні.

— Бачите там в долині поміж лісами жовтий фабричний димар? Це Шенталь: тепер вже не можете заблудити, за доброї пів години будете на місці.

І пальцем показав їм димар. Потім уставив кадетів по обох боках дороги, лицем на поле, а плечима до себе.

— Ти вмієш зберегти тайну, Ґерольде? — зашепотів йому в ухо. Очі Ґерольда спалахнули гордістю. — Цей лист дай потайки Маріяннелі в Альтгайслі, але нікому іншому тільки їй, а якщо не зможеш стрінути її, то підри лист. Зрозумів?

Взяв йому з голови чако і заложив лист під підшивку. Потім закомандував сильним голосом: — Курінь кадетів Армюнстербурґ, очі замкни! — і встромив щось Ґерольдові в задню кишеню його блюзи, а Ганслеві в набійницю. (— Сірники, — подумав Ґерольд, — чую носом; — порох, — відгадував Ганслі, — заложуся, що порох!).

— Все належить спільно до обох, — заявив Дольф, — але Ґерольд є командантом. — Позір! Курінь Армюнстербург, очі отвори! Напрям Шенталь! Справляйсь! Вперед, полевим ходом, руш!

І помашерували кадети в долину, а Дольф завернув назад до дому, в гору, туди — до Сентісбруґу.